Лін Етвуд: Жіночий досвід індустріалізації та колективізації

zhenchina+industrializaciya_14_11

Індустріалізація та колективізація справили колосальний вплив на життя жінок в СРСР. Як писали в журналі «Работница», наступ індустріалізації спричинить потребу в «величезній кількості робочих рук»1Марьина (1930), «Женская безработица», Работница, № 17, с. 12–13., що залишить у минулому проблему безробіття. Жінки, які склали основну масу безробітних у 1920-х роках, були найбільшим незадіяним ресурсом робочої сили, і їх почали масово залучати до трудової діяльності, внаслідок чого на 1937 рік вони складали вже 40% міського робітництва2Див. G.W. Lapidus (1978), ‘Sexual Equality in Soviet Policy: a Developmental Perspective’, in D. Atkinson, A. Dallin and G.W. Lapidus (eds) Women in Russia, p. 125; і G.W. Lapidus (1979), Women in Soviet Society, p. 99.. Деякі професії, як-от медицина, були фактично повністю зайняті жінками. У селі жінки відігравали важливу економічну роль і раніше, у часи, коли більшість населення складали власники одноосібних господарств, але їхнє життя радикально змінилося під час соціальних зламів, зумовлених колективізацією. Багато жінок покинули село; як зазначає Ноув, «міцні жінки селянського походження склали значну частку некваліфікованих робочих» у час розквіту міських виробництв3A. Nove (1969), An Economic History of the USSR, p. 198.. Жінки, що залишилися на селі, були серед найактивніших супротивниць колективізації, хоча офіційні джерела стверджували протилежне. У цьому розділі ми дослідимо відображення журналами «Работница» та «Крестьянка» жіночого досвіду сталінського «Великого стрибка» у місті та селі.

 

Міське жіноцтво та індустріалізація

Той факт, що влада створювала сприятливі умови для входження жінок до лав міського робітництва, схвалювався й сприймався як доказ того, що влада долучається до процесу емансипації жінок. Насправді ж апеляція до проблеми рівноправ’я жінок була зручним виправданням політики, зумовленої передусім економічними та демографічними факторами. Сім років війни скоротили чоловіче населення,4Див. M. P. Sacks (1978), ‘Women in the Industrial Labour Force’, in Atkinson, Dallin and Lapidus, Women in Russia, pp. 189–204. Авторка зазначає, що вже у 1926 році існував дефіцит чоловіків, старших за 16 років. внаслідок чого країні не вистачало працездатних чоловіків для виконання плану індустріального розвитку в необхідних масштабах і темпах. Як зазначає Ґейл Лепідус, «інтенсивне залучення жінок до промислового трудового ресурсу… постфактум аргументували як крок до їхнього визволення»5G. W. Lapidus (1978), ‘Sexual Equality in Soviet Policy: a Developmental Perspective’, p. 127.   Справді, у журналі «Работница» мимоволі визнавалося, що на жінок покладатиметься додатковий тягар, хочуть вони того чи ні: «Раніше жінка була лише дружиною та матір’ю. Тепер вона мусить поєднувати материнство з інтенсивною працею…»6Н. Сергеева (1930), «Что смотреть в кино», Работница, № 30, с. 19. Виділення авторське..

Жінвідділ міг би стати органом, що контролював мобілізацію такої великої кількості робітниць, але його розпустили у січні 1930 року. «Работница» пояснювала читачкам, що дедалі активніше залучення жіноцтва до робітничих професій створює низку нових проблем, надто серйозних, щоб покладати їх на Жінвідділ: виникала потреба у підвищенні професійної кваліфікації жінок, реорганізації їхнього домашнього господарства, у їх заохоченні до участі у «соціалістичному змаганні» та до перевиконання плану. Для вирішення цих проблем мали об’єднатися «сили Партії, профспілок та Рад у цілому. Ліквідуючи Жінвідділи, Центральний Комітет Партії прагне підняти жіночий труд на вищий рівень»7Ф. Нюрина (1931), «Миллионы – от кухни к станку», Работница, № 4, с. 3–4. [курсив журналу «Работница»]. Частина жінок, очевидно, погодилася з цим рішенням, стверджуючи, що у минулому проблеми жінок сприймалися як маргінальні, а відтепер місцеві партійні організації в принципі будуть змушені приділяти більше уваги жінкам 8Див., напр., «Работа среди женщин – дело всей партии» (1930), Работница, № 25, с. 10–11.. Проте подальші скарги читачок часопису «Работница» на байдужість місцевих партійних працівників до проблем жіноцтва вказують на те, що ці надії не справдилися 9Див., напр., Письмо от Д. В. (1930), Работница, № 24, с. 18.. Окрім того, як зазначає Лепідус, хоча Жінвідділ від початку створювався не стільки, щоб представляти інтереси жінок, скільки пропагувати серед них ідеї більшовизму, він все-таки підтримував думку про те, що права жінок були проблемою, яку треба вирішувати. Після його зникнення «жіноче питання» було поглинуте генеральними планами Сталіна щодо соціального перетворення країни 10W. Lapidus (1979), Women in Soviet Society, p. 71..

Насправді рівень зайнятості жінок зріс не так швидко, як очікувалося, хоча, як писав у 1931 році журнал «Работница», «у багатьох галузях виробництва не вистача[ло] робочих рук» 11Ф. Нюрина (1931), «Миллионы – от кухни к станку», Работница, № 4, с. 3–4.. Більше того, ті з жінок, хто знайшли роботу, в цілому були обмежені традиційними сферами жіночої зайнятості. Згідно зі статистикою, оприлюдненою в журналі в 1930 році, не враховуючи сільськогосподарський сектор, найбільший відсоток працівниць, 63%, спостерігався у галузі охорони здоров’я; за ним ішли різноманітні «культурні установи», в яких 47% працівників були жінками; 28,9% робітниць були задіяні у промисловому виробництві; 19,2% працювали у торгівлі; 8,5% на залізниці; і всього 4,4% на будівництві 12М. Гальперин, «Выполнение пятилетки: уничтожим женскую безработицу» (1930), Работница, № 22, с. 12–13..

У перші два роки першої П’ятирічки в статтях часопису «Работница» велика увага приділялася виявленню чинників, що заважали приєднанню жінок до лав робітництва, і пошуку шляхів вирішення цієї ситуації. Основною причиною того, що жінки не могли отримати роботу, вважався їхній відносно низький рівень професійної кваліфікації, і найочевиднішим та найбільш розповсюдженим рішенням було створення додаткових можливостей для їх навчання 13Див. Марьина (1930), «Женская безработица», Работница, № 17, с. 12–13; М.Гальперин, «Выполнение пятилетки: уничтожим женскую безработицу» (1930), Работница, № 22, с. 12–13, другу статтю з серії на цю тему. Також С. Смидович (1931), «В борьбе за новый быт», Работница, № 9–10, с. 6. Колишня голова Жінвідділу, Смідовіч була на той час головою Комітету з покращення праці й побуту робітниць і селянок.. Що ж до переважання жінок у традиційних жіночих професіях, то його приписували, принаймні частково, опорові, з яким вони стикалися, намагаючись увійти до нетрадиційних сфер. Наприклад, одна молода жінка твердо вирішила стати льотчицею, але коли вона проходила медичний огляд для вступу до льотної школи, її відокремили від решти й змусили проходити додаткові перевірки, яких не вимагали від абітурієнтів-чоловіків. Лікар пояснив: «Ми звикли до чоловічого організму і можемо одразу сказати, чи хлопець годиться для льотної школи»; натомість жінки лишалися дивною, невідомою величиною 14М. Кутова (1932), «Хочу быть лётчиком», Работница, № 1, с. 18–19.. В іншій статті нарікали на проблеми, з якими стикнулася жінка, яка намагалася вивчитися на морського капітана; зі 130 студентів лише дві були жінками, і викладачі їх жодним чином не заохочували15Г. Санин (1935), «Штурман», Работница, № 12, с. 14–15.. «Работница» засуджувала таке застаріле ставлення і закликала відповідні комісії втрутитися й полегшити входження жінок до таких професій 16Там само..

Незважаючи на все це, власна позиція журналу щодо жіночої праці була неоднозначною й суперечливою. З одного боку, в 1930 році у ньому схвально писали про те, що Партія, професійні та соціальні організації робили все можливе для залучення жінок до «усіх аспектів соціалістичної розбудови»17Г. (1930), «Может ли женщина быть матросом», Работница, № 19, с. 19.. Але пізніше того ж року з’явилися статті, яких які ставили питання, чи справді жінки здатні виконувати будь-які види робіт, чи є вони такими ж відданими й відповідальними працівницями, як і чоловіки, і чи не варто розглядати їх передусім як резерв робочої сили, яку використовуватимуть лише тоді, коли вона знадобиться. Один дописувач-чоловік наполягав: загальновідомо, що певні сфери зайнятості не підходять жінкам «з огляду на здоров’я»18Гальперин (1930), «Выполнение пятилетки: уничтожим женскую безработицу», остання стаття з серії на цю тему, Работница, № 24, с. 15.; інший автор стверджував, що «особливості жіночого організму» призводять до того, що деякі професії їм «не під силу» й навіть «шкідливі»19Г. (1930), «Может ли женщина быть матросом», Работница, № 19, с. 19.. З цього автори журналу робили висновок про необхідність дослідження проблеми професійними інстанціями, які б змогли надати чіткі вказівки щодо того, «якою роботою у тій чи іншій промисловості жінки можуть займатися, не завдаючи собі шкоди, і вжити заходів, щоб така робота надавалася жінкам»20Там само, с. 19..

Листи читачок журналу «Работница» вказують на те, що керівники деяких підприємств стали з меншою охотою приймати жінок на роботу після того, як розпочалися дискусії щодо жіночих здібностей. Вони почали звертати увагу на те, що жінки, можливо, є менш здатними працівниками. Одна жінка, яка працювала на залізниці, скаржилася на те, що її начальник почав звільняти жінок, які успішно працювали там уже понад десять років, аргументуючи це тим, що чоловіки спроможні працювати більше 21Письмо от Д. В. (1930), Работница, № 24, с. 18..

1931 року Народний Комісаріат Праці оприлюднив два списки, які було розширено наступного року: у першому зазначалися професії, які відводилися виключно жінкам, а у другому – професії, якими повинні здебільшого займатися жінки. Це були переважно професії, що відображали функції жінки як дружини й матері: піклування про дітей, освіта і сфера послуг. Жінкам також заборонили займатися певними видами діяльності, аргументуючи це тим, що вони можуть негативно вплинути на здатність жінок народжувати здорових дітей22Див. М. С. Румянцева, А. И. Пергамент (1975), Справочник женщины-работницы, с. 22; G. W. Lapidus (1978), ‘Sexual equality in Soviet policy: a developmental perspective’, in Atkinson, Dallin and Lapidus (eds) Women in Russia, p. 125; M. Ilic (1993), ‘Soviet protective Labour Legislation and Female Workers in the 1920s and 1930s’, in M.Liljestrom, E. Mantysaari and A. Rosenholm (eds) Gender Restructuring in Russian Studies, p. 134. . Можна припустити, що гендерний поділ праці не обов’язково призводить до нерівності: наприклад, Енгельс стверджував, що у докласовому суспільстві чоловіки й жінки виконували різні типи роботи і при цьому мали рівний статус. Однак у Радянському Союзі розподіл праці був ієрархічним за природою, і жінок сконцентрували в галузях економіки з найнижчим статусом і платнею. Окрім того, такий поділ ґрунтувався на непідтверджених припущеннях щодо чоловічих та жіночих здібностей та соціальних обов’язків. Таким чином, горизонтальна й вертикальна сегрегація були прописані у законі.

Інша причина тривалої незайнятості жінок у ранні роки індустріалізації полягала у тому, що не всі жінки прагнули працювати за межами дому. «Работница» закликала профспілки переконувати жінок скористатися можливостями, що перед ними відкривалися, й покращувати побутове обслуговування, аби зменшити час, що вони витрачали на домашнє господарство23

Див. А. Артюхина (1931), «Миллион работниц – на производство», Работница, №5, с. 6; і А. Артюхина (1931), «8 марта мобилизуемся на штурм техники», Работница, № 9–10, с. 4–5.. Журнал також намагався переконати своїх читачок у тому, що їм необхідно працювати, не лише щоб приносити користь суспільству, але й для покращення якості власного життя: вони могли отримати фінансову незалежність, відчуття самоцінності та широке коло інтересів, недоступних їм удома. У листах, що друкувалися в часописі, читачки стверджували: обов’язок кожної жінки – допомагати створити нове суспільство, і дружина кожного робітника повинна прагнути «обміняти свій примус на заводський станок»24Анчарова (1931), «Рапорт домохозяек», Работница, № 9–10, с. 23.. Це означало, що жінки, які не хотіли працювати, не йшли в ногу з часом і настроями у країні.

Особливо потужним рушієм подібних ідей слугувала художня література. В одному оповіданні С. Птіциної молода жінка на ім’я Надя вирішила піти працювати, хоча її чоловік мав добре оплачувану роботу й не потребував її зарплатні. Коли її  начальник вирішив скоротити персонал та звільнити її, вона була у відчаї. Надя нудьгувала, почувалася непотрібною без роботи й терпіти не могла постійного пліткування, яким займалися інші домогосподарки в її комунальній квартирі: «весь тиждень на кухні, у коридорі, на лавках біля будинку, у сусідніх кімнатах [Надя] чула ті самі балачки й сварки». Вона благала свого колишнього начальника переглянути своє рішення, але той пояснив, що повинен був вибирати між нею та молодою неодруженою жінкою, яка самотужки годує родину. Надя почала сприймати свого чоловіка як тягар: доки вона залежала від нього фінансово, не могла вважатися самостійною робітницею. Врешті вона покинула його, пояснюючи у прощальній записці: «Я не можу бути просто дружиною…»25С. Птицына (1930), «Разлаг», серія у журналі Работница, № 8, с. 13–14, № 9,с. 8–10, і № 10, с. 11–13.. Метою оповідання було показати, що робота є засобом самореалізації, та переконати жінок у тому, що варто їм лише спробувати, і праця стане основою їхнього життя. Насправді розлучення з чоловіком та годівником було аж ніяк не типовою реакцією на незайнятість, та інші авторки журналу «Работница» ясно вказували на те, що втративши роботу, жінки нерідко були змушені лишатися навіть із жорстокими чоловіками, які піднімали на них руку, адже альтернативою для них були лише злидні або проституція26М. Анчарова (1930), «О женщине-одиночке», Работница, № 23, с. 13–14..

Жінки, яким вдавалося увійти до лав робітництва, принаймні у сферах, які не вважалися традиційно жіночими, стикалися з агресією та кпинами з боку чоловіків. Жінки, які працювали на будівництві Московського метрополітену, розповідали, що до введення жіночих бригад наприкінці 1933 найважчою частиною їхньої роботи було терпіти глузування з боку чоловіків, коли вони бралися за відбійний молоток. При цьому вони стверджували, що жінки є ефективнішими робітницями, ніж чоловіки, адже вони не гають час на паління та балачки27Ц. (1933), «Мы строим лучшее в мире метро», Работница, № 28, с. 7.. Як писала одна жінка, «необхідно покінчити із застарілим уявленням, нібито жінки нездатні на чоловічу роботу. Практичний досвід доводить протилежне»28Цитовано M.Ц., там само, с. 7..

Подібну точку зору доводила у своєму оповіданні Е. Пантєлєва. Над групою жінок-будівельниць кепкували деякі з їхніх колег-чоловіків, які стверджували, що «жінка не створена для цієї роботи. Вона має шити, готувати й ткати, а не штукатурити». Але коли дві команди робітників взяли участь у соцзмаганні, чоловіча команда швидко програла команді, в якій були жінки29Е. Пантелева (1931), «На стройке», Работница, № 4, с. 12–14, і № 5, с. 14–15..

Жінки почали масово вливатися у робітничий клас з 1930 року. Тим не менш, тривалий час існувало побоювання, що певні види роботи могли справляти негативний вплив на їхнє здоров’я і особливо на їхню здатність до дітонародження. Відповідно було розширено запобіжне трудове законодавство, запроваджене у 1920-ті роки. Насправді це мало захищало жінок від тяжкої праці та небезпечних умов. Нових робітниць було забагато для того, щоб їх забезпечували згідно з офіційними нормами та правилами; та у будь-якому разі, тиск на керівників заводів і фабрик з метою досягнення усе більш нереалістичних виробничих цілей призводив до ігнорування майже всіх законів про працю, навіть тих, що стосувалися базових правил безпеки. Незважаючи на це, закони й надалі відображали уявлення про жінок як працівниць нижчого ґатунку.

Оскільки оплачуваної роботи віднині було вдосталь, жінки більше не мали матеріальних причин для того, щоб продавати себе, принаймні в теорії. Так, 1936 року було офіційно проголошено, що у Радянському Союзі більше немає проституції, і що колишніх проституток врятовано та реабілітовано. Це було проілюстровано на сторінках журналу «Работница» у формі оповідань на кшталт твору Ігоря Шнаппо «Юлька», надрукованого у 1936-му30Игорь Шнаппо (1936), «Юлька», Работница, № 15, с. 18–19.. Успішний молодий вчений пише доповідь про зразкову фабрику, яка свого часу була виправним закладом для крадіїв, сутенерів та проституток. Колись він сам був знайомий із такими людьми: у дитинстві його родина переживала непрості часи і була змушена жити у покинутому товарному вагоні разом із двома повіями. Одна з них, Юлька, була старша за нього на якихось три роки. Коли головний інженер проводить йому екскурсію зразковою фабрикою, він усвідомлює, що це ніхто інший, як Юлька. У журналах радо підкреслювали контраст між СРСР та Заходом, де вулиці міст були заповнені «похмурими жінками ночі, що продають своє тіло»31И. Александров (1937), «Торговцы женским телом», Работница, № 6–7, с. 26., та де у Німеччині жінок примушувала до проституції сама держава, роблячи їх «джерелом насолоди для військових»32Там само.. Проте насправді повії продовжували свою діяльність у Радянському Союзі, і ставилися до них без співчуття. Оскільки до проституції їх штовхала не бідність, то їх більше не можна було розглядати як жертв; відповідно, за словами Елізабет Уотерс, вони сприймалися як «свідом[і] й гідн[і] засудження противниц[і] соціалістичної розбудови»33Waters (1992), ‘Victim or villain? Prostitution in post-revolutionary Russia’, in L. Edmondson (ed.), Women and Society in Russia and the Soviet Union, p. 161.. Їх треба було карати, а не жаліти. Багатьох із них заслали до сталінських трудових таборів або на нові будівництва першої П’ятирічки34Waters (1989), ‘Restructuring the “Woman Question”: Perestroika and Prostitution’, in Feminist Review, no. 33 Autumn, p. 3..

У наступні роки сталінської доби примножувалися драконівські закони, покликані змусити робітників жіночої й чоловічої статі працювати на повну силу. У 1940-му було введено закон проти ухиляння від роботи, що надало керівникам підприємств нові можливості «підтримувати порядок і дисципліну» серед працівників35«Указ в действии» (1940), Работница, № 25, с. 12.. У журналі «Работница» писали про суд над молодою робітницею заводу Новіковою, яка наважилася змінити роботу чотири рази за рік. Її аргументи, серед яких конфлікт із начальником цеху в одному випадку та недостатня зарплатня в іншому, не були розцінені як правомірні. Її звинуватили у навмисному ухилянні від роботи, проголосили тягарем для своєї країни й робочого колективу та засудили до п’яти місяців колективних робіт і п’ятнадцятивідсоткового скорочення зарплатні36«Прогульщица Новикова» (1940), Работница, № 25, с. 12..

 

Жінки та колективізація

У селах жінки теж були «свідом[ими] та гідн[ими] засудження супротивниця[ми] соціалістичної розбудови», принаймні у тій формі, якої вона тепер набувала. Кульмінацією стала серія «бабиних бунтів» у сільській місцевості37Див. L. Viola (1986), ‘Bab′i bunty and Peasant Women’s Protests during Collectivisation’, Russian Review, vol. 45, no. 1, p. 23–42.. Хоча у журналі «Крестьянка» побіжно згадувалися випадки опору з боку жінок, автори наполягали, що це було несуттєве явище. Жінок, що брали участь в опорі, зображували наївними й відсталими; вони потрапили під вплив куркулів та попів, які діяли у змові, щоб підірвати колективізацію. Як писали у журналі, деякі жінки досі не відійшли від релігійних забобонів, і священики нав’язали їм думку про те, що колективні господарства були проти Божої волі, що трактори були «антихристиянськими машинами» і що будь-хто, хто ними керував, був приречений на прокляття38Див., напр., В. Шишаков (1929), «Классовые враги коллективизации», Крестьянка, № 24, с. 10; Зах. Крайнюк (1929), «Религия – на службе кулака», Работница, № 46, с.5; і «Где хорошо, где плохо» (1929), Крестьянка, № 10, с. 4–5.. Утім, більшість жінок вірили у колективізацію та розуміли, що лише вона звільнить їх від домашньої рутини й поневолення з боку їхніх чоловіків. Навіть на складних ранніх стадіях колективізації, коли нові колгоспи ще мали багато недоліків, більшість жінок чудово розуміли, що їхнє життя покращилося порівняно з тим, яким воно було, коли вони були замкнені у власних приватних будинках39Див., напр., «Где хорошо, где плохо» (1929), Крестьянка, № 10, с. 4–5..

У численних художніх творах, опублікованих у журналі, жінки зображувалися як палкі прибічниці колективізації. Особливо відзначалася їхня роль у першому «стихійному» кроці до колективізації, і у багатьох оповіданнях саме вони засновували комуни або артілі, з яких народилися колгоспи. У цих історіях завжди присутній епізод, коли боягузливий куркуль вдавався до спроби саботажу, але його неодмінно викривали й перемагали колгоспники, а колгосп заживав великої слави. В одному такому оповіданні група жінок заснувала вовнообробну артіль і придбала машину для прядіння вовни за кредит, наданий державою. Місцевий куркуль підпалив повітку, в якій стояла машина, але залишив на місці злочину свій капелюх; завдяки цьому жінкам вдалося визначити, що саме він був винний, і засудити його до ув’язнення 40Вяч. Сысоев (1928), «Месть», Крестьянка, № 23, с. 6–8..

Жінок зображували як рятівниць власних колгоспів від саботажу. В одному з прикладів успішний колгосп почав занепадати після смерті його першого голови. Крадіжки та саботаж стали настільки розповсюдженими, що колгосп не міг прогодувати усіх своїх членів, через що деякі були змушені благати куркулів про роботу. Вдова першого голови щось запідозрила і почала шпигувати за наступником її покійного чоловіка. Виявилося, що він був у змові з куркулями, щоб знищити колгосп. Вона домоглася його арешту, і колгосп знову став процвітати41Марина Ильина (1929), «Превернутая жизнь», Крестьянка, № 32, і № 1, 1930, с.12–14.. В іншому оповіданні жінка-колгоспниця працювала нічним сторожем на добровільних засадах, і над нею постійно кепкували інші колгоспники, що називали її «міліціонером у спідниці». Однак вона здобула їхню повагу, коли зловила куркулів за спробою підпалити сарай з зерном42Н. Артемов (1930), «На посту», Крестьянка, № 9. У цьому випуску сторінки не були пронумеровані, але оповідання надруковано на аркушах, що відповідають сторінкам 6–7..

Переважання образів героїнь-колгоспниць у художніх творах, що друкувалися на сторінках журналу, можна частково зрозуміти як спробу протистояти реальним постатям жінок-бунтівниць і створити позитивні рольові моделі для селянок. Сільська героїня також виконувала важливу символічну функцію. Зображення промислового пролетаріату та селянства було чітко гендерно-диференційоване, і останнє незмінно уособлювала жінка43Див., напр., відому скульптуру Віри Мухіної 1937 року «Робітник і колгоспниця», на якій чоловік тримає молот, а жінка серп.. Жінок традиційно асоціювали з землею та природою, і використання жіночої форми, що персоніфікувала колективізацію, було очевидним продовженням цієї традиції.

Особливо промовистим став образ трактористки, що часто з’являвся на плакатах, у фільмах та на багатьох обкладинках журналу «Крестьянка». Вважалося, що ведення господарства за допомогою сучасних машин можливе лише у великих сучасних колгоспах, і трактор став однією з емблем колективізації, символом механізації села. Через асоціації жінки й землі, трактористка символізувала прогрес села; у той же час вона представляла успішну емансипацію жінок. Прискорене виробництво тракторів частково стало необхідним ще й через знищення розгніваними селянами великої кількості свійських тварин, зокрема, необхідних для обробки землі, на початку примусової колективізації 44Див. I. Deutscher (1961), Stalin: A Political Biography, p. 325.. Про це, звичайно, не було жодної згадки у журналі «Крестьянка».

Паша Ангеліна була найвідомішою трактористкою СРСР, живою іконою. Згідно зі статтею в журналі «Крестьянка», вона народилася у «багатодітної матері» та сільськогосподарського робітника, який був відданим членом Комуністичної Партії. Таке поєднання створило ідеальну соціалістку: «Неначе всі якості, характерні для прогресивного громадянина нашої країни, людини сталінської епохи, зібралися у цій маленькій жінці, молодій та енергійній». В юності у Паші Ангеліної над ліжком висів плакат із трактористкою (цікава деталь, враховуючи, що саме вона вважалася першою трактористкою) 45Паша Ангелина (1941), «Самая счастливая», Крестьянка, № 8, с. 6–7., і сама вона почала вчитися на трактористку у 1930 році. Всі інші учні на її курсі були чоловіками і ставилися до неї недоброзичливо, проте вона витримала насмішки і врешті заснувала повністю жіночу тракторну бригаду, яка перевершила усі чоловічі бригади за продуктивністю46Эфик Гольберг (1937), «Паша Ангелина», Крестьянка, № 34–5, с. 19..

Насправді жінкам було складно стати успішними трактористками. Хоча у журналі «Крестьянка» і продовжували вихвалятися, як багато жінок вивчилися на трактористок (більш, ніж 100 тис. у 1941 році) 47. И. Киров (1941), «Всем трактористкам – работу по специальности!», Крестьянка, №. 2, с. 4., навіть ці автори часом визнавали, що їм не завжди вдавалося отримати роботу в цій галузі після проходження курсу. 1941 року з’явилася серія коротких статей обурених жінок, яким відмовили у роботі трактористками, незважаючи на освіту. Одна з них зазначала, що минулого року у Саратовській області на трактористок вивчилися 3998 жінок, але лише 905 отримали роботу. В Єршовському районі 118 жінок отримали освіту, але тільки вісім отримали роботу. Одній жінці бригадир заборонив навіть тягати причеп, кажучи, що «у мене достатньо хлопців, і я не хочу за тебе відповідати – ще впадеш під машину абощо»48Е. Заплешнова (1941), «Для чего я училась?», Крестьянка, № 12, с. 6.. Ті, кому все ж вдавалося стати трактористками, повинні були битися за необхідні їм запчастини і не мали можливості підвищити свою кваліфікацію49Там само, с. 6.. У журналі «Крестьянка» підкреслювали, що чоловіки, які вважали, наче «жінки мають доїти корів та вирощувати дітей, а не працювати з машинами», були «класовими ворогами», а не просто чоловіками, яки захищають власні патріархальні привілеї50«Стахановка сельского хозяйства», автор не названий (1935), Крестьянка, № 25, с. 5.. Однак із повністю жіночих тракторних бригад, створених у ранні роки колективізації, небагатьом вдалося вижити. Виникало враження, що тільки-но трактористки виконували свою пропагандистську функцію, більшість із них виганяли з цієї сфери, що так і лишалася переважно чоловічою.

З іншого боку, деяких жінок, які не хотіли виконувати «чоловічі» ролі, часом змушували це робити. Одна колгоспниця писала до журналу «Крестьянка» й жалілася на те, що її призначили головою сільради проти її волі, і вона була нажахана своїми новими обов’язками:

Я проста селянка… і я не справляюся зі своїми завданнями. Для цього потрібен чоловік із твердим характером, який зможе керувати справами і давати селянам вказівки. Я м’яка за природою і не здатна на такі речі, як вимагати повернення боргів від селян: усі мої вимоги викликають нахабні кпини51«Права ли Кащеева? Письмо крестьянки, председателя сельсовета» (1929), Крестьянка, № 14, с. 10..

У наступних номерах журналу було надруковано листи, в яких читачки докоряли Кащеєвій за слабкість. На їхню думку, вона грала на руку чоловікам, які стверджували, що «хоча волосся у жінки довге, але мозок короткий»; насправді ж жінки були більш вправними, ніж чоловіки, адже їхній мозок не був затуманений самогоном52Див. лист Клари Якович у «Наш ответ – работать!» (1929), Крестьянка, № 18, с. 8.. У будь-якому разі, хто візьме на себе хазяйство у разі війни, коли чоловіки підуть на фронт, якщо жінки «відмовляються від покладеної на них роботи»53Ці цитати взято з листа А.М. Малухової «А кто будет управлять деревней, если мужчин призовут на фронт?», під загальним заголовком «Наш ответ» (1929), Крестьянка, № 17, с. 7–8.? Кащеєву звинувачували в ухилянні від її громадянського обов’язку, в намаганні «усунутися від побудови нового життя»54Там само., і казали, що їй має бути соромно за себе55Див. також лист Якович, цит. вище; вона була інвалідом і, за її словами, воліла би працювати на благо суспільства на роботі, якої здорова Кащеєва уникала..

Образ селянок, що постає на сторінках журналу «Крестьянка» у ранні роки сталінізму, є суперечливою сумішшю (повертаючись до вступу до цієї книги) раціоналізму та романтизму. Жінки працювали пліч-о-пліч із чоловіками у сільськогосподарському виробництві, їм надавали важливі посади у сільрадах, але водночас домашнє господарство лишалося виключно на їхніх плечах56Напр., у статті, в якій перелічувалися переваги ясел, зазначалося, що вони допомагали розповсюдити правила загальної гігієни, адже «селянки, які бачили, як чисто у яслах, приносили чистоту до власного дому». Див. Громова (1930), «Ясли перевоспитывают и матерей», Крестьянка, № 7, с. 8–9. Див. також оповідання В. Дубровіна (1930), «Клушка с одним цыплёнком», Крестьянка, № 24, с. 2–4, в якому чітко показано, що догляд за дітьми – це виключно турбота жінок.. Їх закликали поставати проти жорстоких чи репресивних чоловіків, проте їхні «добрі жіночі серця»57Ник. Молчанов (1929), «Кабала», Крестьянка, № 9, с. 4–5. були здатні пробачити їм майже все. Навіть трактористка, еталон емансипованої селянки, лишалася традиційно жіночною істотою. Її завжди описували у поняттях, що підкреслювали її стать: вона була «маленькою» та «енергійною»58В. Аверьянов (1929), «Трактористки», Крестьянка, № 10, с. 8–9.. Її трактор ставав новим, хоч і химерним, уособленням її прагнення до вирощування потомства. «Жінка дивиться на свій трактор, що дирчить, із любов’ю, як мати дивиться на свого сина-героя»; вона бачить у ньому «живу істоту, яка потребує турботи, неначе дитина»59«Трактористка» (1930), автор не названий, Крестьянка, № 14, с. 15..

 

З англійської переклав Олександр Виноградов

Текст опубліковано у рамках Гендерних досліджень з метою розповсюдження освітніх та наукових проектів. 

Вперше текст було опубліковано у книзі «Creating the New Soviet Woman. Women’s Magazines as Engineers of Female Identity», 1922-53

   [ + ]

1. Марьина (1930), «Женская безработица», Работница, № 17, с. 12–13.
2. Див. G.W. Lapidus (1978), ‘Sexual Equality in Soviet Policy: a Developmental Perspective’, in D. Atkinson, A. Dallin and G.W. Lapidus (eds) Women in Russia, p. 125; і G.W. Lapidus (1979), Women in Soviet Society, p. 99.
3. A. Nove (1969), An Economic History of the USSR, p. 198.
4. Див. M. P. Sacks (1978), ‘Women in the Industrial Labour Force’, in Atkinson, Dallin and Lapidus, Women in Russia, pp. 189–204. Авторка зазначає, що вже у 1926 році існував дефіцит чоловіків, старших за 16 років.
5. G. W. Lapidus (1978), ‘Sexual Equality in Soviet Policy: a Developmental Perspective’, p. 127.
6. Н. Сергеева (1930), «Что смотреть в кино», Работница, № 30, с. 19. Виділення авторське.
7, 11. Ф. Нюрина (1931), «Миллионы – от кухни к станку», Работница, № 4, с. 3–4.
8. Див., напр., «Работа среди женщин – дело всей партии» (1930), Работница, № 25, с. 10–11.
9. Див., напр., Письмо от Д. В. (1930), Работница, № 24, с. 18.
10. W. Lapidus (1979), Women in Soviet Society, p. 71.
12. М. Гальперин, «Выполнение пятилетки: уничтожим женскую безработицу» (1930), Работница, № 22, с. 12–13.
13. Див. Марьина (1930), «Женская безработица», Работница, № 17, с. 12–13; М.Гальперин, «Выполнение пятилетки: уничтожим женскую безработицу» (1930), Работница, № 22, с. 12–13, другу статтю з серії на цю тему. Також С. Смидович (1931), «В борьбе за новый быт», Работница, № 9–10, с. 6. Колишня голова Жінвідділу, Смідовіч була на той час головою Комітету з покращення праці й побуту робітниць і селянок.
14. М. Кутова (1932), «Хочу быть лётчиком», Работница, № 1, с. 18–19.
15. Г. Санин (1935), «Штурман», Работница, № 12, с. 14–15.
16, 32, 54. Там само.
17, 19. Г. (1930), «Может ли женщина быть матросом», Работница, № 19, с. 19.
18. Гальперин (1930), «Выполнение пятилетки: уничтожим женскую безработицу», остання стаття з серії на цю тему, Работница, № 24, с. 15.
20. Там само, с. 19.
21. Письмо от Д. В. (1930), Работница, № 24, с. 18.
22. Див. М. С. Румянцева, А. И. Пергамент (1975), Справочник женщины-работницы, с. 22; G. W. Lapidus (1978), ‘Sexual equality in Soviet policy: a developmental perspective’, in Atkinson, Dallin and Lapidus (eds) Women in Russia, p. 125; M. Ilic (1993), ‘Soviet protective Labour Legislation and Female Workers in the 1920s and 1930s’, in M.Liljestrom, E. Mantysaari and A. Rosenholm (eds) Gender Restructuring in Russian Studies, p. 134.
23.

Див. А. Артюхина (1931), «Миллион работниц – на производство», Работница, №5, с. 6; і А. Артюхина (1931), «8 марта мобилизуемся на штурм техники», Работница, № 9–10, с. 4–5.

24. Анчарова (1931), «Рапорт домохозяек», Работница, № 9–10, с. 23.
25. С. Птицына (1930), «Разлаг», серія у журналі Работница, № 8, с. 13–14, № 9,с. 8–10, і № 10, с. 11–13.
26. М. Анчарова (1930), «О женщине-одиночке», Работница, № 23, с. 13–14.
27. Ц. (1933), «Мы строим лучшее в мире метро», Работница, № 28, с. 7.
28. Цитовано M.Ц., там само, с. 7.
29. Е. Пантелева (1931), «На стройке», Работница, № 4, с. 12–14, і № 5, с. 14–15.
30. Игорь Шнаппо (1936), «Юлька», Работница, № 15, с. 18–19.
31. И. Александров (1937), «Торговцы женским телом», Работница, № 6–7, с. 26.
33. Waters (1992), ‘Victim or villain? Prostitution in post-revolutionary Russia’, in L. Edmondson (ed.), Women and Society in Russia and the Soviet Union, p. 161.
34. Waters (1989), ‘Restructuring the “Woman Question”: Perestroika and Prostitution’, in Feminist Review, no. 33 Autumn, p. 3.
35. «Указ в действии» (1940), Работница, № 25, с. 12.
36. «Прогульщица Новикова» (1940), Работница, № 25, с. 12.
37. Див. L. Viola (1986), ‘Bab′i bunty and Peasant Women’s Protests during Collectivisation’, Russian Review, vol. 45, no. 1, p. 23–42.
38. Див., напр., В. Шишаков (1929), «Классовые враги коллективизации», Крестьянка, № 24, с. 10; Зах. Крайнюк (1929), «Религия – на службе кулака», Работница, № 46, с.5; і «Где хорошо, где плохо» (1929), Крестьянка, № 10, с. 4–5.
39. Див., напр., «Где хорошо, где плохо» (1929), Крестьянка, № 10, с. 4–5.
40. Вяч. Сысоев (1928), «Месть», Крестьянка, № 23, с. 6–8.
41. Марина Ильина (1929), «Превернутая жизнь», Крестьянка, № 32, і № 1, 1930, с.12–14.
42. Н. Артемов (1930), «На посту», Крестьянка, № 9. У цьому випуску сторінки не були пронумеровані, але оповідання надруковано на аркушах, що відповідають сторінкам 6–7.
43. Див., напр., відому скульптуру Віри Мухіної 1937 року «Робітник і колгоспниця», на якій чоловік тримає молот, а жінка серп.
44. Див. I. Deutscher (1961), Stalin: A Political Biography, p. 325.
45. Паша Ангелина (1941), «Самая счастливая», Крестьянка, № 8, с. 6–7.
46. Эфик Гольберг (1937), «Паша Ангелина», Крестьянка, № 34–5, с. 19.
47. . И. Киров (1941), «Всем трактористкам – работу по специальности!», Крестьянка, №. 2, с. 4.
48. Е. Заплешнова (1941), «Для чего я училась?», Крестьянка, № 12, с. 6.
49. Там само, с. 6.
50. «Стахановка сельского хозяйства», автор не названий (1935), Крестьянка, № 25, с. 5.
51. «Права ли Кащеева? Письмо крестьянки, председателя сельсовета» (1929), Крестьянка, № 14, с. 10.
52. Див. лист Клари Якович у «Наш ответ – работать!» (1929), Крестьянка, № 18, с. 8.
53. Ці цитати взято з листа А.М. Малухової «А кто будет управлять деревней, если мужчин призовут на фронт?», під загальним заголовком «Наш ответ» (1929), Крестьянка, № 17, с. 7–8.
55. Див. також лист Якович, цит. вище; вона була інвалідом і, за її словами, воліла би працювати на благо суспільства на роботі, якої здорова Кащеєва уникала.
56. Напр., у статті, в якій перелічувалися переваги ясел, зазначалося, що вони допомагали розповсюдити правила загальної гігієни, адже «селянки, які бачили, як чисто у яслах, приносили чистоту до власного дому». Див. Громова (1930), «Ясли перевоспитывают и матерей», Крестьянка, № 7, с. 8–9. Див. також оповідання В. Дубровіна (1930), «Клушка с одним цыплёнком», Крестьянка, № 24, с. 2–4, в якому чітко показано, що догляд за дітьми – це виключно турбота жінок.
57. Ник. Молчанов (1929), «Кабала», Крестьянка, № 9, с. 4–5.
58. В. Аверьянов (1929), «Трактористки», Крестьянка, № 10, с. 8–9.
59. «Трактористка» (1930), автор не названий, Крестьянка, № 14, с. 15.

Автор: Катерина Яковленко

Теги: , , , , , ,