Адвокат Донбасу: історик, етнограф Леся Гасиджак про український Донбас, національне відродження та занепад

Темі Донбасу історик та етнограф Леся Гасиджак присвятила своє наукове дослідження. Для свого дослідження вона декілька років приїздила в регіон, де проводила опитування, збирала інформацію, працювала у музеях та архівах. Дослідниця упевнена, що сьогоднішня ситуація стала можливою перед усім через те, що свого часу регіону не надали належну увагу. Жінка називає себе адвокатом Донбасу і заявляє, що регіон – український. Координаторка проекту Донбаські студії Катерина Яковленко поспілкувалась із Лесею Гасиджак про особливості регіону, війну, «національне» та «регіональне» та інші важливі речі.

гасиджак

ЛЕСЯ ГАСИДЖАК

Катерина Яковленко: На одній зі своїх лекцій ви розповідали про те, як заселявся Донбас. Зокрема, ви говорили про селянство, яке їхало працювати на шахти. Хтось за власним бажанням, а когось змушували. Чи відомі ці факти, який приблизно відсоток тих, хто зголошувався їхати добровільно?

Леся Гасиджак: Достовірних даних немає і не може бути, адже ми маємо справу з радянським періодом, для якого характерний великий відсоток фальсифікацій та трактування фактів у іншому світлі. Є поодинокі свідчення, коли родині уповноважені спалювали хату, чим прискорювали примусовий виїзд на Донбас. Зазвичай такі речі не фіксували, адже не бачили історичної цінності цього, та й працювало воно б не на користь влади. Зате ретельно фіксувалася позитивна статистика тих, хто поїхав, кількість позитивних відгуків від робітників тощо. Люди не мали особливого бажання кудись їхати, адже не вбачали в цьому нічого хорошого, однак умови були такими, що виходу іншого не було. Адже для того, щоб вирватися з колгоспного рабства людина мала 4 шляхи: тюрма, армія, вступ на навчання до вузів у місті та робота на промислових підприємствах на Донбасі. А тому їхали одночасно і добровільно, і примусово. До прикладу, були такі випадки, коли людину попереджали за тиждень, що її можуть затримати (затримати за різних причин), а тому це було підставою для втечі на Донбас. Такою, наприклад, була історія батька Василя Стуса (у 1939 році родина Стусів, батько Семен Дем’янович та мати Ірина Яківна, переселяються на Донбас через примусову колективізації. Батько влаштувався робітником на один з хімічних заводів міста Сталіне/Донецьк, – К.Я.).

donbas-1

А чи відомо вам, як відбувалась трансформація настроїв цих людей, що приїжджали на Донбас?

Багато з тих людей, які отримали «комсомольські путівки» та поїхали працювати у промисловості Донбасу, ще живі і під час моїх експедицій я мала з ними розмови. Часи мінялися і люди теж. По-перше, звикали. По-друге, дуже сильно працювала ідеологічна машина. І ті умови, які були створені на Донбасі, давали підстави людям змінювати їхню думку: різноманітні пільги, бази відпочинку, велика кількість новостворених свят («День шахтаря», «День кращого працівника», «Прийом молоді в шахтарі» та ін.). Все це створювало радісну атмосферу… Не змінилась думка у тих, хто змушений був переселитися на Донбас після відбування покарання за політичними статтями. Але в тому середовищі, в якому вони жили, офіційно не могли озвучувати свої думки та своє бачення. Вже потім, під час національного відродження  на Донбасі (кінець 80-х років ХХ століття), було створено донецьке відділення Товариства української молоді, донецьке відділення «Просвіти», і тоді ці люди почали гуртуватись навколо одне одного. Тоді ж була відкрита перша українська гімназія у Донецьку. У місті при Інституті прикладної математики і механіки почали збиратися люди і обговорювати політичну ситуацію в країні, повертати українські традиції, звичаї та обряди. Тоді майже як «самвидав» була видана невеличка книжка-посібник з порадами, як відзначати Різдво та інші українські свята. Тоді ці люди отримали можливість почали роботу з «пробудження» Донбасу.

 Для того, щоб вирватися з колгоспного рабства людина мала 4 шляхи: тюрма, армія, вступ на навчання до вузів у місті та робота на промислових підприємствах на Донбасі.

Під час своєї лекції ви також звернули увагу на те, що саме на Донбасі була найбільша кількість дитячих будинків, і саме тут були спеціальні дитячі будинки для дітей політичних в’язнів. Довгий час це було темою із грифом «секретно». Чи сьогодні відома доля таких будинків і що сьогодні перебуває під грифом «таємно»?

Я знаю, що два роки тому один дослідник розпочинав роботу над цією темою – дитячих будинків для дітей політв’язнів – однак ця тема затихла, саме з причин відсутності інформації і певної закритості архівів за режиму Януковича. В одному з таких будинків виховувався син головнокомандувача УПА Романа Шухевича, Юрій (вперше радянська влада забрали його у матері та відправила на Донбас у будинок для дітей «ворогів народу» у 1946 році. Двічі тікав з дитбудинку та робив спроби дістатись додому, однак це не вдалось. Перше судове засідання над Юрієм Шухевичем було, коли хлопцеві тільки-но виповнилось 16 років. Звинувачення – політична діяльність батька. – К.Я.). Однак, це всі поодинокі дані, які відомі.

Серед таємних тем – заселення росіянами з російських губерній селищ Донбасу після Голодомору 1932-1933 років. Зрештою, сьогодні на всі теми, які були підняті раніше, можна дивитись інакше, ніж було прийнято під час радянської влади. Тоді науковці писали багато декларативних праць про те, як добре жилось молоді і як вони піднімали Донбас. Однак, ніхто не говорив про реальний стан справ. На початку ХХ століття вони жили у землянках та напівземлянках.. Це все потребує вивчення. У мене є неперевірена інформація, що деякі архівні документи з Державного архіву Луганської області, зокрема фонди партархіву та документи про голодомор та репресії, вивезені у Росію. Якщо це правда, невідомо, чи побачимо ми їх колись знову.

 

У мене є ремарка до вашої тези про ідеальні умови для шахтарів середини ХХ століття та. Останнім часом теж  створювався образ ідеального міста Донецька: чисті вулиці, нові красиві ліхтарі. Звісно, що цей образ лише в центрі відповідав реальності, за декілька кварталів від славнозвісного Леніна картина мінялась на протилежну. Красиву «картинку» створювали і щорічні бали Романових, і подібні виставки. І для когось це було їхньою ідеально реальністю. Де знаходити раціональне зерно і не вестись на чергову пропаганду?

Хороше запитання. Хочу зазначити щодо річниці Романових у Донецьку, що не варто ходити далеко від Києва, тут є свої подібні приклади. Зокрема, Музей історії міста Києва з багатими фондами міг би давати фору будь-яким музеям України. Однак, якщо проаналізувати всі виставки, які відбувались протягом останнього часу, ми побачимо, що відсоток виставок «українських» – незначний. Загалом, українська культура представлена примітивними виставками та художниками. Однак, примітивними не в сенсі жанру творчості, а примітивні за своїм значенням. І знову в мене питання: це ж не Донецьк, а Київ, де культурна політика влади Києва? Так само і в Донецьку. У мене є такий приклад з життя: під час етнографічної експедиції, я зустрілась на шахті з жіночкою, яка виконувала функції так званого «масовика-затейника» і страшенно пишалася тим, що вперше після радянського часу відродили «Свято пошани гірників». І вона мені розповідала, що таке свято «було как раньше» і це «давало змогу гордитися гірниками». У мене питання: чому українська влада не запропонувала альтернативу цьому радянському святу?

Не піддаватися на пропаганду можна тоді, коли є якісна альтернатива. А її на Донбасі не було. Чому на Заході України організовували багато різних рок-фестивалів, і чому не було подібних альтернатив на Сході? Чому Донбас святкував День шахтаря, і теж по-радянськи? Бо відділи, управління культури, будинки культури там очолювали ті ж самі люди, що й 20 років тому, чиновники на Донеччині не змінювалися десятиріччями, вони лише вряди-годи вдягали вишиванку «для годиться» і раз в рік влаштовували показові концерти на День незалежності в кращих радянських традиціях … Ці питання до всіх нас, хто займається культурою.

 Сірість та невизначеність у державі – все це призвело до того, що в людей виникає жаль за тим, що було раніше, за тим «радянським святом».

Ви казали, що на початку ХХ століття на Донбасі було більше 500 шахт. Сьогодні ж ці цифри уп’ятеро менші. Коли почався процес деградації вугільної промисловості?

Це питання радше до економістів, ніж до мене. Можу сказати, що це початок 90-х років ХХ століття. Коли вся Україна переживала кризу, в першу чергу політичну, тоді і економіка Донбасу впала в стагнацію, і тоді почалося те, що почалося. Спираючись на свої експедиції та свідчення очевидців, можу сказати, що у 1993 році люди мали велику заборгованість по зарплаті, починаються й інші проблеми з виплатами. Все це не додавало оптимізму. Сірість та невизначеність у державі – все це призвело до того, що в людей виникає жаль за тим, що було раніше, за тим «радянським святом».

 

Тобто фактично, вони жалкували, що підтримували ініціативу українського відродження?

Так.

 

Але ж фактично саме з шахтарських страйків увесь цей процес і розпочався…

Так. Хоча вони проголосували в 1991 році за незалежність України не з патріотично-націоналістичних почуттів – вони захищали свою економічну свободу і потужність. В шахтарів на момент 1991-го року було відчуття, що радянська влада їх грабує і використовує, а вони самостійно можуть жити краще. Тому вони й підтримали загальноукраїнську тенденцію. Була дуже тонка межа, люди розуміли, що зміни не відбудуться швидко і легко, однак у той самий час у держави не було єдиного бачення того, якою має бути країна, і якими мають бути регіони.

Я звинувачую українську владу у відсутності української культурної політики на Донеччині і навіть на Півдні України. На початку 90-х років ХХ ст. на Донбас їхали представники різних організацій – наприклад, представниці Союзу Українок, на зустрічі з якими була повна зала «Юності». Зі свідчень очевидців, було людей настільки багато, що вони втрачали свідомість від цього. Наприклад, тоді  українська поетка, співзасновниця Донецького товариства української мови та Донецького Крайового Руху Галина Гордасевич (після засудження за «антирадянську пропаганду» та відбування 3 років у в’язниці перебирається на Донбас, де працює на заводі та здобуває профільну технічну освіту, народжує сина. – К.Я.) розповідала про спільну правозахисничу діяльність із В’ячеславом Чорноволом. Але на межі 2000-х років це культурне паломництво закінчилось…

 

Так само багато людей було у кінозалі Фонду ІЗОЛЯЦІЯ, який запросив у Донецьк Оксану Забужко.

Ну так, була Оксана Забужко, Жадан, але де були інші культуртрегери? Ми ж маємо сотні письменників, десятки виконавців… Чому не відбувались такі зустрічі у Національному університеті, де вчилась розумна молодь. Підстави всі були, але чогось не вистачало. Якогось важеля, який потрібно було повернути у потрібний бік.

 

Все це було, однак чомусь виявилось слабшим за пропаганду. Однак питання в іншому, можливо трохи провокаційне, однак: зазвичай будь-який вибір, зокрема політичний, на Донбасі виправдовували важкими умовами праці. Наприклад, яка може бути культура, коли людина приходить додому втомлена після роботи в забої і вже нічого не хоче. Чи може це бути виправданням, для кого?

Звичайно, конкретно умови праці не можуть бути виправданням. Однак, у традиційному суспільстві (я кажу про початок ХХ століття), людина працювала у рази більше. Селянин мав досить землі, яку потрібно було обробити, працювали від світання та до смеркання. І ніхто ні на що не зважав. Інша справа, що важка робота знівелювалась у радянський період. Дослідниця Олеся Стасюк присвятила своє дослідження деформації традиційної культури у радянський період. Радянська влада знівелювала важливість праці, зокрема через трудодні, які вводились. Приказки «Не вкрадеш – не будеш мати» – з’явилися саме в той час. Такий злам відбувся у той період, коли з’явились бізнесмени і з’явилась філософія «головне не те, яку ти маєш освіту, а головне якось викрутитись».

 

Як взагалі на Донбасі відбувається розвиток умов праці?

Не люблю говорити про радянський період, але радянська влада дійсно доклала зусиль для того, щоб покращити умови праці – порівняно з попереднім періодом. Адже умови побуту і праці шахтарів кінця ХІХ століття були страшенно важкими. Вся праця ручна, жили люди в бараках, милися раз в місяць, адже вода була платна, а озерами та річками Донбас небагатий. І лише після Революції 1917 року у 20-тих роках починається робота над створенням ідеально-зразкового Донбасу, над покращенням умов: будуються гуртожитки, спочатку малоповерхові, потім хати на кілька господарів, згодом – так звані «хрущовки», а згодом цілі житлові квартали. Відтак, пропрацювавши рік на шахті, людина отримувала квартиру. І це було переконливо для тих, хто ще вчора не мав нічого. Також слід згадати про те, що в кожного підприємства почали з’являтись свої бази відпочинку, розширилася система соціального забезпечення. Є такий фільм «Останній забой», який дуже добре ілюструє спад економіки і занепад регіону, який розпочався після розпаду СРСР. Радянське-російське керівництво пограбувало Україну, а перед українською владою проблем постало аж занадто багато, відтак «Донбас» втратив статут привілейованого регіону. І дуже швидко настало розчарування у його мешканців. Тому хоч це й звучить трохи утопічно, але ми до кінця не усвідомлюємо, наскільки багато роботи в Україні, навіть якщо ми повернено ці території.

 Умови побуту і праці шахтарів кінця ХІХ століття були страшенно важкими. Вся праця ручна, жили люди в бараках, милися раз в місяць. Лише у 20-тих роках починається робота над створенням ідеально-зразкового Донбасу.

Я знаю, що при багатьох шахтах та підприємствах на Донбасі є церкви. Звідки пішла ця традиція?

Традиція ця давня. Історія була така, що коли засновувався завод чи будь-яке інше підприємство, навколо нього виникало робітниче селище. Тоді власники підприємств забезпечували духовні потреби, бо віруючою людиною легше керувати. З огляну на це власник, не дивлячись на те чи був він британцем, валлійцем чи бельгійцем, про це свідчать архіви, намагався зробити при своєму заводі чи підприємстві православну церкву. І на території нинішнього Донецька (а тоді це було декілька селищ) було вже близько 100 церков. В радянський час, коли починалась атеїстична боротьба, більшість церков була знищена. Причому, знаєте в чому особливість Донецька та Донбасу? Якщо атеїстична боротьба в Україні (поза Донбасом) активно проводилася у 50-60-ті роки, то на Донбасі атеїстичне виховання завершилось у 40-их роках. Потім влада «загрози» з боку релігії не бачила – бо ця риса була знищена в людях. Сьогодні, у ХІХ столітті, все це повернулось, але я в цьому вбачаю трохи інші речі. Коли я була в експедиціях ще в 2003-2004 роках, мене дуже сильно здивували дві речі: велика кількість церков Московського Патріархату та умови, в яких жили священики цих церков. До прикладу, Олександрівський район Донецької області, у селищі не більше ста хат. У селищі розташована розкішна кам’яна церква та двоповерховий будинок з усім начинням для священика та його родини. Священик – росіянин, випускник духовної семінарії у Росії. Він отримує великі дотації з Росії, адже парафіяни не можуть утримувати церкву. І разом з тим, він вкладав їм в голову ту інформацію, яку вважав за потрібне: про неврожай як причину Голодомору та інші «білі» сторінки нашої історії.

Зараз я розумію, що це була така агресія з боку Росії, адже вона саме через церкву впроваджувала свої традиційні цінності. Коли я спілкувалась із людьми, вони казали мені: раніше ми не знали, як святкували і проводити обряди, а батечко нам все повідав. «Батюшка» навчив їх співати російських церковних пісень, проводив ідеологічні бесіди, тощо. У нас не вбачали нічого поганого в цьому, і відповідно ніхто не оцінював реальну загрозу від російських церков на Донбасі з кінця 90-х років. А потім, на початку 2000-х починають з’являтися каплички або церкви при заводах та інших промислових підприємствах – також УПЦ МП. Я знаю кількох людей, з вищою освітою, інтелігентів, які в міру життєвих обставин навернулися до церкви УПЦ МП, і сьогодні – вони «адепти» сепаратистів. Самі живуть у підвалах, але останні копійки віддають «ополченцям»…

 

А які фактори ще впливали на думки людей? Чи можна сказали, що за цей час було побудовано новий особливий тип людини, таку собі «донецьку ідентичність»?

Особливість Радянської влади в тому, що на Донбас, як у котел, вона вкидала людей різних національностей. Ідея була в тому, щоб з усього виплавити один тип людини. Це в них вийшло, бо українці, які вийшли з діда-прадіда українця, почали називати себе або хохлами, або «радянськими людьми». Мені здається, що за 23 роки це трохи зникло, лишилися люди з ностальгією.

Донецька ідентичність – вона нав’язана тими людьми, які про це говорять, або повторюють це. Замість адекватної української гуманітарної політики у регіоні працювала російська пропаганда, яка нав’язала «угольную столицу Украины». У нас же немає цукрової столиці, тюльпанової столиці України. У нас є кавова столиця, але це іміджеві речі, якими можна завдячувати Юрію Винничукові. Адже всі знають, що у Львові ніхто не збирає каву, це міф, створений для туристів. Єдине місто, після Києва, яке може претендувати на якусь столичність – Харків, бо воно деякий час було столицею. Міф вугільної столиці не був створений для туризму, радше – для сепаратизму. Якось я чула в Донецьку фразу по радіо «У нашій вугільній столиці України дев’ята година». І це вбивалося в голови. А тому я впевнена, що це ідеологічна та ворожа міфологема, яка нав’язувалась довгий час.

Зараз багато людей звинувачують у тому, що в ситуації на сході України винен Євромайдан. Але в той час, коли тут все відбувалось, на сході вже починалась активна антиукраїнська пропаганда, у який винні й центральні українські ЗМІ – «Інтер», «Україна». А це телеканали, які на Сході дивилися найбільше. Бо ж «5 канал» не працював вже в листопаді 2013 р. Згадайте, як вони висвітлювали події. Натомість, російські канали та місцеві ЗМІ робили все, аби показати Майдан у іншому світлі – як негативний руйнівний хаос.

 Донецька ідентичність – нав’язана тими людьми, які про це говорять, або повторюють це. Замість адекватної української гуманітарної політики – пропаганда, яка нав’язала «угольную столицу Украины».

Ви спілкувались з вашими респондентами, з якими ви говорили під час дослідження, зараз?

Практично ні. Життєво так складається, що підтримуєш стосунки лише з одиницями з сотень респондентів. Люди, з якими я підтримую зв’язок зараз, майже всі залишились у Донецьку. Частина з них займається підпільною боротьбою з тим, що відбувається зараз. Але про них говорити не можна. Усіх я прошу бути обережними.

Автор: Катерина Яковленко

Теги: , , , , ,