Шахтарські історії із заходу та сходу: спільне й особливе

Попри самобутній розвиток, Донеччина та Львівщина мають деякі спільні риси і пов’язані вони із розвитком вугільної промисловості. У 1950-х рр. в Радянському Союзу вугілля розглядалось основним видом палива. Для збільшення його видобутку будувались нові шахти як на Донбасі, так і у  Львівсько-Волинському басейні, де у повоєнний період розпочались інтенсивні геолого-розвідувальні  роботи. Зведення вугільних підприємств спричинило появу нових міст та селищ як на сході, так і на заході України. Звичайно, на Донбасі цей процес був масштабнішим.

Середовищем проживання гірників на сході та заході України є малі та середні шахтарські міста. Їх можна визначити як монопрофільні або моногалузеві: тут у вугільній промисловості задіяно 50 % і більше населення. На Донеччині та Луганщині за таким критерієм нараховується понад 40 міст. Серед них – Гірник, Добропілля, Мирноград, Новогродівка. На Львівщині – це міста Червоноград, Соснівка, Сокаль, смт Гірник та ін.

Чимало з них утворилось фактично на «порожньому місці» поблизу вугільних родовищ (Українськ, Гірник Донецької області або Соснівка Львівської). Навколо шахт гуртувались робітничі поселення, де мешкали спочатку шахтобудівники, а згодом гірники зі своїми родинами. Коли кількість населення досягала 12 тис. осіб, робітниче поселення отримувало статус міста.

Дещо іншою була історія Червонограда. До 1952 р. місто перебувало у складі Польщі. На підставі міжнародної угоди між Польщею та СРСР відбувся обмін територіями. Кристиниполь опинився у складі Української РСР. Була змінена назва міста на Червоноград. Тут були виявлені поклади вугілля і розпочалось будівництво шахт. Саме місто складалось з 2-х частин: старої (умовно кажучи «дорадянської») та нової. Навіть назва закріпилась за цим районом – «Нове місто».

Найбільш інтенсивно шахтарські селища та міста заселялись у 1950-60-ті роки. Завдяки трудовій міграції відбулось суттєве зростання чисельності населення переважної більшості шахтарських міст. Багато нових робітників прибувало на шахти Донбасу із західних регіонів УРСР. Наприклад, до міста Сніжне Донецької області на будівництво шахти приїхала комсомольська бригада із Закарпаття (сама шахта отримала назву «Закарпатська-Комсомольська»). У 1950-ті рр. на будівництво шахт Червонограду їхали гірники з Донбасу. У радянських ЗМІ тих часів Львівсько-Волинський басейн часто називали «молодшим братом Донбасу». Більшість шахт-новобудов тут була споруджена за участі донецьких гірників та інженерів. Важливим джерелом збільшення чисельності населення шахтарських міст і на заході, і на сході була міграція з навколишніх селищ.

Життя населення цих міст було пов’язане із шахтою: там працювали переважна більшість городян, соціальні об’єкти міст фінансувались вугільними підприємствами. Шахта перетворилась на «годувальницю», від якої залежав добробут родин гірників. Але така залежність виявилась фатальною.

На початку 1990-х рр. вугільна галузь опинилась у кризовому становищі. Закриття шахт спричинило цілу низку соціальних проблем, з якими зіткнулись як на заході, так і на сході України. Спад виробництва, посилення безробіття, значне падіння життєвого рівня городян, відплив працездатного населення до інших регіони (а нерідко, за кордон) створили загрозу існуванню малих та середніх міст.

Отже, умови життя гірників у шахтарських містах Донецького та Львівсько-Волинського вугільних басейнів можна визнати тотожними – ті самі соціальні-економічні, екологічні та інші проблеми, з якими стикаються місцеві громади.

Цікавими є порівняння способу життя, традицій робітників, які працюють в одній галузі, хоча і мешкають у різних регіонах України. З цією метою було ініційовано проект «Шахтарських історії зі сходу та заходу України». Влітку 2016 р. групою волонтерів з Донеччини та Львівщині були зібрані 28 усних історії шахтарів із 13 різних міст та селищ України. Респондентам ставились питання, які стосувались вибору професії гірника, родинних та професійних свят, цінностей, перспектив розвитку шахтарських міст. На підставі аналізу усних історій, як джерел особового походження, були зроблені такі висновки:

Вибір роботи гірника був заздалегідь передбачуваним, обґрунтованим, таким, що не підлягав сумніву. По-перше, альтернатив професії шахтаря у містах – обмаль. По-друге, спрацьовувало почуття колективізму та певних традицій – там працювали мій дід, батько, брат, і взагалі, всі чоловіки нашого міста. Переважна більшість респондентів походять із шахтарських родин, а дехто передав «у спадок» професію своїм дітям й онукам. По-третє, в радянський час можливості кар’єрного зростання та престиж стимулювали вибір професії гірника. Не останню роль відгравала і досить висока, вища ніж у інших робітників, заробітна плата.

Природа підземної праці, в якій смертельна небезпека ставить усіх в залежність один від одного, сприяє підвищенню здатності до колективної згуртованості, взаємодопомоги, особистої ініціативи, мужності та дисциплінованості. Це відзначили всі гірники із заходу і сходу, відповідаючи на питання про солідарність та взаємодопомогу у шахтарських колективах.

Досвід роботи на шахті у небезпечних для життя умовах не сприймається гірниками як героїчний. Це – частина традиційної колективної історії. Більшість респондентів, не залежно від регіону, не пам’ятають (або пам’ятають у загальних рисах) свій перший спуск під землю. Для них – це звична, буденна справа.

Респонденти середнього та старшого віку незалежно від регіону України відзначали високий престиж праці гірника у радянський час. Дійсно, саме у цей період сформувався певний «культ» шахтарської праці як «напівфронтової», важкої та ризикованої, конче необхідної. Це слугувало важливим моментом професійної гідності та самоідентифікації. Над створенням образу гірника як сильної та мужньої людини, працювали радянські ЗМІ та пропаганда. Про шахтарів створювались художні твори та кінострічки. Тому не дивно, що гірники саме цієї вікової категорії серед шахтарських пісень (і на заході, і на сході) найчастіше називали дві – «Спят курганы темные…» та «Молодого коногона». А от представники молодшого покоління вже цих пісень не знають, принаймні не назвали.

Падіння престижності професії шахтаря відбулось на початку 1990-х рр. і це було пов’язано із кризою, в якій опинилась вугільна галузь. Матеріальне становище гірників та їх родин значно погіршилось. І на заході, і на сході посилювалась соціальна напруга, що спричинила хвилю страйків. Вимоги були однакові та стосувалась покращення матеріального становища.

Шахтарі із західного регіону частіше бували на Донбасі. За радянських часів вони приїздили на шахти Донеччини «переймати досвід» безпосередньо на виробництві. Крім того, у містах Донецьку та Макіївці шахтарі підвищували професійну кваліфікацію. Тому гірники із Львівсько-Волинського басейну мають уяву про умови праці на сході, називаючи шахти Донбасу значно небезпечнішими за їх власні. Шахтарі зі сходу менше знають про шахти Львівщини. Хоча у 1950-60-ті рр. чимало шахтобудівельників та гірників з Донбасу працювали на будівництві шахт на заході, декотрі там залишились жити і працювати надалі.

Серед найголовніших цінностей респонденти і на заході, і на сході назвали родину. Піклування про свою сім’ю та її добробут стає стимулом для чоловіка, виправдовує той ризик, з яким він стикається мало не щодня, спускаючись під землю.

Свята та дозвілля є важливою складовою повсякденного життя шахтарів. Характеризуючи свято День шахтаря, переважна більшість гірників та члени їхніх родин називали його «святим», підкреслюючи важливість. Традиції святкування на заході та сході фактично ідентичні. Умовно святкування поділялось на дві частини: офіційну та приватну. Під час проведення першої частини відбуваються урочистості щодо вшанування гірників за певні виробничі досягнення. Це привід для шахтаря (хоча і не для всіх) вдягти шахтарський мундир із нагородами. У шахтарських містах і на Львівщині, і на Донеччині День шахтаря пов’язаний із народними гулянням, з концертом та феєрверками. Як правило, гірники святкують разом з родиною або у колі колег, які водночас є близькими друзями.

Серед інших свят, які шануються у родинах, гірники на заході називали релігійні свята – Трійця, Великдень. Слід звернути увагу, що тут особливо шанують Святу Великомученицю Варвару – покровительку гірників, а день її пам’яті (17 грудня) називають «другим Днем шахтаря».

Гірники зі сходу серед родинних свят називають дні народження рідних, а також згадують радянські свята, як-то Перше травня чи листопадові демонстрації на честь жовтневої революції.

І на заході, і на сході України існують традиції святкування певних приватних подій у маленьких шахтарських колективах (робітничих бригадах), які мають різні назви «бутильок» чи «гусак».

Особливу увагу варто звернути на міфотворчість у шахтарських громадах, на сході гірники часто згадують підземного духа Шубіна, який вже став символом гірничої професії. З ним пов’язано багато легенд, зокрема про те, як Добрий Шубін попереджав про аварію чи небезпеку. Ці міфи є більш розповсюдженні на Донбасі – де безпосередньо виникла ця легенда. На заході респонденти рідко згадували міфічних істот, проте,  розповідали про незвичайні випадки на виробництві.

Шахтарі і на Донеччині, і на Львівщині усвідомлюють залежність подальшої долі їх міст та селищ від роботи шахт. Гірники висловлюють однакові побоювання, що із закриттям підприємств вони втратять роботу. Використання Україною власного палива, державна підтримка вугільної галузі – такий шлях вважають оптимальним гірники на заході і сході України.

Безперечно, кожна шахтарська історія є унікальною та самобутньою, але всі разом вони утворюють ніби єдине поле, де неважко віднайти спільні долі, думки, прагнення та устремління, незважаючи на місце проживання – захід чи схід України. А різноманіття лише збагачує загальну картину.

Автор статі: Ксенія Кузіна, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії слов’ян Донецького національного університету імені Василя Стуса (м. Вінниця), наукова редакторка проекту “Шахтарські історії зі сходу та заходу України”

Це дослідження є частиною документального проекту “Шахтарські історії зі сходу та заходу України”, який впроваджувався у березні-вересні 2016 р. МГО “Основи свободи” та ГО “Наше майбутнє” у партнерстві з НПГУ в межах програми “Україна активна: загоєння минулого”. Доступні матеріали можна використовувати для досліджень та публікацій із посиланням на першоджерело. З повними текстами шахтарських історій можна ознайомитися на сайті проекту.

Доступні матеріали можна використовувати для досліджень та публікацій із посиланням на першоджерело. Стаття підготовлена у співпраці з проектом Донбаські студії фонду ІЗОЛЯЦІЯ.

Автор: dmitry.chepurnoy