Ряд сучасних вітчизняних філософів, зокрема І.Пасько((Пасько Ігор. Історія. Нація. Особистість. Вибране: історіософські етюди та манускрипти. Донецьк: ТОВ “Східний видавничий дім”, Асоціація філософів і релігієзнавців, Донецьке відділення Центру гуманітарної освіти НАН України, 2013. – 424 с.)), М.Рябчук((Рябчук Микола. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і «розбудова держави» Київ: Критика, 2000. – 272 с.)), М.Козловець((Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації: Монографія. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. – 558 с.)) обстоюють думку, що українське суспільство представлене українською (проєвропейською), російською (євразійською) і радянською ментальними групами. При цьому на рубежі ХХ–ХХІ ст. попри нестабільність, притаманну будь-якому транзитному суспільству, існували певні тенденції посилення української групи, яка в перспективі, як уявлялось, могла стати панівною на всій території держави. Водночас баланс указаних груп у різних регіонах суттєво відрізнявся, Західна Україна (а за нею згодом і Центральна) на початку ХХІ ст. представляла українсько-проєвропейський вектор розвитку, тоді як у Східній і Південній Україні попри певну українську переорієнтацію все ж панувала російська-радянська ментальна парадигма.

Зазначена тема гостро повстала в подіях «Революції гідності» і формуванні квазідержав Донбасу. Якщо говорити мовою сучасних російських «реконструкторів» «русского мира», то ці утворення (ДНР, ЛНР) слід порівняти з межовим Градом, який є форпостом захисту найціннішого – цілісності російсько-радянської (імперської) ментальності. Таке значення Донбасу і уявлена загроза інтерпретується автором не медійним фейком, а виявленою аксіологічною засадою російської свідомості. Адже мешканці Донбасу не є окремою етнічною або політичною спільністю, а є результатом завершеної форми «радянського експерименту». Тому провідні причини останніх подій в Донбасі коріняться в російсько-радянській ментальності, яка має міфо-казкову, афективно-фрагментарну ознаку. Ці особливості були сформовані в ході міфологізації російської історії, в ході становлення російсько-радянської імперії та її імітаційної модернізації. Відтак, метою статті є аналіз радянсько-російських підвалин ментальності мешканців сучасного Донбасу. Автор підтверджує свою гіпотезу наступними тезами.

Відправним міфом російської імперської ментальності є переконання, що Москва виступає єдинодержавним й істино-християнським нащадком Київської Русі, а єдиним життєздатним утворенням, що залишив давній Київ, є Московська держава. Це породило пихату позицію відносно «молодших братів», відмову визнавати самобутність інших староруських етносів, їх право на вільний вибір – формування державності. Вже у цій міфологемі була закладена фрагментарна амбівалентнісь – російське уявлення про свободу, державну владу й принципи управління Київської Русі кардинально відрізнялись від уявлення «молодших братів». Втім, Московія примусово поширювала свою уяву про ідеальний порядок (тотально-деспотичний) і тим звеличувала розрив між історичною дійсністю і міфологемою святості Москви як єдиної парості Київської Русі.

Наступна ментальна ознака теж лежить у колі політичної культури, яка на переконання К. Маркса, є симбіозом володаря-деспота і раба. Московія, пише німецький філософ, «…була вихована й зросла в жахаючому і мерзотному навчанні монгольського рабства. Вона підсилилась лише завдяки тому, що стала virtuoso в мистецтві рабства. Навіть після свого визволення Московія продовжувала грати свою традиційну роль раба, який став володарем. Потім Петро І поєднав політичне мистецтво монгольського раба з пихатим прагненням монгольського володаря, якому Чингізхан заповів здійснити свій план завоювання світу»((Маркс К. Разоблачение дипломатической истории XVIII века [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://psk.at.ua›Books/razoblachenija.doc)). Отже, підґрунтям російсько-радянської модернізації був потяг правлячих кіл до абсолютного панування світом. Цей потяг став сутнісним змістом політичної еліти Росії і СРСР, того уявлення про прогрес, що отримав спочатку православно-месіанське, а потім квазі-комуністичне обґрунтування. Змістом уявлення про прогрес є казкова мрія раба досягти стану «багатства без праці», яку мусить забезпечити Цар-спаситель – хоча й деспот.

При тому методи досягнення мети самодержавства і більшовиків були тотожні – «та ж грубість, насилля, нав’язливість зверху народу відомих принципів, та ж переривчастість органічного розвитку, заперечення традицій, той ж етатизм, гіпертрофія держави, те ж створення привілейованого бюрократичного прошарку, той ж централізм, той ж потяг різко і радикально змінити тип цивілізації»((Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма / Николай Бердяев. – М. : Наука, 1990. – 224 с.)). Деспотичні методи управління виходили з амбівалентної ментальності – відносин Володаря і раба, архетипи яких могли позитивно взаємодіяти лише за умови панування в їх свідомості нумінозного страху (див. роботи автора((Туренко О. С. Страх: спроба філософського усвідомлення феномена: монографія / О. С. Туренко. – К. : Вид. ПАРАПАН, 2006. – 216 с.))).

З другої ознаки російської ментальності природно витікає третя – характерне розшарування ціннісних смислів епох. Річ у тому, що внаслідок розпочатої Петром І модернізації, російська ментальність розчинялась і формувала непов’язані між собою історичні смисли, що існували й досі існують в різноманітних світоглядних установках. На цю закономірність прозорливо вказував М. Бердяєв: «…жодна з країн не жила одночасно у стількох відмінних сторіччях, від XIV–XIX ст. і навіть до віку майбутнього, до ХХІ ст.»((Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма / Николай Бердяев. – М. : Наука, 1990. – 224 с.)), як російське суспільство. Тож російська ментальність складається з розрізнених каскадів історичних смислів, які позасвідомо блукають вниз-вверх, утворюючи нелогічний пантеон цінностей – від поганських до православних, від буржуазних до комуністичних, від героїчних до споживацьких тощо. Поєднують їх давні нумінозні архетипи-символи, міфо-нічні мрії (рос. грезы), які змушують свідомість перестрибувати раціональну аргументацію, перетворюючись на дитяче жадання кардинальної перебудови світу. Втім, таке прагнення, як правило, спрямовувалось державою не на внутрішню рефлексію, а на екстенсивне підкорення територій і сусідніх народів.

Таким чином, російська ментальність відзначається багатовіковим розшаруванням ціннісних смислів, світоглядних установ, що переплутані й роблять її вкрай нестійкою, афективно-фрагментарною. Одним з архаїчних символів російської ментальності, її багатоликості і похмурої розсіяності є індоєвропейський бог, химера Сімаргл-Переплут-Гріфон((Рыбаков Б. И. Язычество Древней Руси / Б. И. Рыбаков. – М. : Наука, 1986. – 784 с.)). Це архетип природного хаосу, що примхами долі поєднав у собі минулі епохи й нестримне буйство всіх стихій-бажань. Вступаючи у комунікацію з людиною, що опанована цим архетипом, раціональна людина не може дізнатися, з яким елементом єдиного він має справу. З іншого боку, людина-химера не сприймає всієї складності світу й прагне бачити в іншій людині не його цілісність, а нез’єднанні між собою фрагменти. Ці уривки складаються в нелогічну аморфність, у поєднання імперських ідеалів з комуністичними і споживацькими. Така парцеляція пригнічує розвиток раціонального мислення, знижує прагнення до саморозвитку й замикає людське «я» в самонасолоді уривків своєї свідомості – вона набуває дитячих ознак. Більш того, архетип провокує істеричну мобілізацію та є підґрунтям високого рівня тривожності (згадуючи М. Бердяєва – бабського). Все, що має цілісність й логічну структурність, викликає ірраціональний страх й прагнення стати анонімною індивідуальністю, сховатися в масі собі подібних.

Наступна ознака фрагментарності російської ментальності пов’язана з запізнілою модернізацією Росії або з недовершеними «революціями зверху». З епохи Петра І Росія прагнула долучитися до європейської цивілізації. При цьому рух до здобутків західної цивілізації був теж дволиким, тобто російське самодержавство (а далі радянська номенклатура) постійно приховувала свою деспотично-рабську сутність і мету. Для цього самодержавство користувалось «історичним маскуванням». Пояснюючи останній феномен Х. Ортега-і-Гассет зауважує, що «…у кожному випадку історичного маскування нашаровані дві дійсності, які покривають одна одну: одна глибока, справжня, істотна; друга позірна, випадкова, поверхова. Отож, у Москві ми бачимо плівку європейських ідей – марксизм, виплеканих в Європі у зв’язку з європейською дійсністю і європейськими проблемами. Під цією плівкою є народ, відмінний від європейців не тільки етнічною субстанцією, але що набагато важливіше, відмінний своїм віком. Це народ, який ще ферментує; молодий народ». Нові народи, продовжує іспанський філософ «…не мають ідей. Коли вони ростуть в атмосфері, де існує чи існувала стара цивілізація, вони закутуються в ту ідею, яку вона їм надає… Росія потребує ще багато сторіч, допоки вона зможе домагатися влади. Тому що вона ще не має власних заповідей, їй доводиться вдавати вірність європейському вченню Маркса. Тому, що вона має надмір молодості»((Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори / Пер. з ісп. В. Бурггардта, В. Сахно, О. Товстенко // Хосе Ортега-і-Гассет. – К. : Основи, 1994. – 420 с.)).

Таким чином, однією з ознак російської ментальності є певна закритість, маскування своєї сутності, ціннісних настанов та мети, розшарування між новим, прийнятним і архаїчно справжнім, надмірна, але тимчасова енергійність молодого народу й відсутність корінних ідей, співзвучних реальності ідентичних заповідей. Іншими словами, російська ментальність була не лише паразитуючою, але, за великим рахунком, не здатною взяти у всьому обсязі європейські ідеї. На це звертав увагу в своєму «Necropolisi» П. Чаадаєв: «…одинокі у світі ми, світу нічого не дали, нічого у світу не взяли, ми не внесли в масу людських ідей ні одної думки, ми не сприяли руху вперед людського розуму»((Пайпс Р. Русский консерватизм и его критики: исследование политической культуры / Пер. с англ. // Ричард Пайпс. – М. : Новое издательство, 2008. – 252 с.)).

Позасвідомо знаючи свої вади, російська еліта проводила імітаційну-бінарну модернізацію з метою оновлення потужності імперії, отримання інструментальних завоювань Заходу і одночасно – політику «закритих дверей», спрямовану на убезпечення від впливу «загниваючого західного лібералізму». Така мета була приховано озвучена ще Петром І, який говорив, що «Європа нам потрібна декілька десятків років, а там ми можемо повернутися до неї ж…ю»((Эйдельман Н. Я. «Революция сверху» в России / Н. Я. Эйдельман. – М. : Книга, 1989. – 176 с)). Втім, «повернення ж…ю» виявилось непрагматичною дією. Для свої життєздатності імперія мусила постійно підживлюватись креативом Заходу. Так, завдяки дуалістичній політиці самодержавства затвердився ментальний образ «осадженого» Граду, що з двох сторін оточений ворожими стихіями – ззовні буржуазним індивідуалізмом, а внутрішньо – патріархальною стихією селян-кріпаків, а далі робітників, що мали свою Правду й своє уявлення про істинний порядок соціального життя.

Слід також зазначити, що російська модернізація була не стільки усвідомленою задачею реформування державного устрою і покращення життя народу, скільки самодержавною примхою – побудувати вічне Цар-місто. Втім, якщо російська політична еліта прагнула до наближення до західної цивілізації, то вона мусила рефлексувати й змінювати свої культурно-ментальні особливості. Але цього не могло відбутися в основному через архаїчно-фрагментарну парадигму мислення, яка легалізувала деспотичну пихатість (від батька патріархальної родини до царя), неповагу до гідності й власності іншого, традицію кріпацтва і відсутність культу смиренного служіння християнським ідеям. Точніше, в російській ментальності християнські ідеї реалізувалися у межах двох культів: служіння сільській громаді і культу бюрократично-клієнтарного підпорядкування. Але ці два культи служіння були перекручені погансько-християнськими смислами, які осягались як єдине ціле, формуючи гомогенну структуру. Наприклад, міфологізований образ Матері-землі штучно був притягнутий до ідеологеми служіння царю, Вітчизні та вірі. Відтак ціннісні смисли осягались російською ментальністю в колі погансько-християнського, архаїчно-селянського способу життя. Реформувати цей «рослинно-дрімотний» світ політична еліта Росії не могла й не прагнула, а навпаки – оберігала його в недоторканості. Це консервувало російське суспільство в стані маскованого поганства, яке було «закутане» в самодержавно-православне вбрання.

Ознака закритості російської ментальності ґрунтується на існуванні «локального мікрокосму», архаїчно-селянського світу. Цей мікрокосм приховував природні заповіти й виправдовував свій рабсько-кріпацький стан ідеєю схованого під водою Граду Кітежу. Убезпечений таким чином від «чужого ока» Град існував в уявлені селян й формував теллургійні принципи Правди. Її відправною цінністю був номос матері-Землі («Нашої Землі») – первинної території громади, що може поширюватися, але яку не слід покидати. Саме номос Землі вимагав відчуженості селян від інших світів – державно-дворянського й міського. Більш того, міфологема Граду Кітежу створила казкове переконання в «щасливому минулому», в якому дивним чином опиниться вся громада у майбутньому.

Щоб запобігти модернізації, архаїчний Град виробив захисні механізми збереження своєї ідентичності і традиційних форм життя. Одним з таких механізмів є «придуркуватість» – удавати із себе дурня у комунікації з пануючим класом або представником іншого світогляду. Таке маскування має цілком прагматичну мету – у вищому ідеалі – із стану незнаного ніким холопа стати місцевим царьком. На цю особливість російської ментальності вказував Є. М. Трубецькой. Він писав, що ідеальним образом людини, героя російських казок був дурень, нероба й злодій Ємеля. Цей образ отримує щастя, багатство й царство «за щучиним велінням», не доклавши до цього людського розуму й праці – Ємеля здобув усе омріяне, але сам залишився тією ж людиною, що й був – придуркуватим неробою, лиходієм((Трубецкой Е. Н. Иное царство и его искатели в русской народной сказке [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philologos.narod.ru/sophia/trub.htm)). Певно позасвідомо у багатьох представників російської культури (зокрема й частини мешканців Донбасу) казковий образ щасливого дурня і нероби стає відправним в формуванні шкали цінностей тих інтересів, з яких складається їх ідентичність. Виразним прикладом втілення казкового образу Ємелі в новітній історії України став В. Янукович. Крах «доброго царя з народу», «свого злодія» для мешканців Донбасу став деякою крапкою неповернення, руйнацією архаїчних смислів життя, що підштовхнуло багатьох до анархічних методів встановлення Правди. Проте російсько-донбасівська форма повернення Правди теж відбувається в межах казкового мислення – рух до модернізації, утворення «народних республік» цілком відповідає казковій приказці: «піди не знаю куди, знайти те, не знаю що».

Остання приказка розкриває ще одну грань російської ментальності. Коротко вона визначається одним словом: «заперечення». Два внутрішні Гради – архаїчно-теллургійний і державно-бюрократичний заперечували не лише цінності Заходу, але й спростовували смисли своїх опонентів. Однак, з часу модернізації, розпочались пошуки зближення визначених Градів. До таких пошуків долучилась російська інтелігенція. Одним з результатів її рефлексії стали теорії «індивідуалістичного соціалізму», анархізму й нігілізму. Ці світоглядні позиції спирались на ідею, що весь світ, включаючи російську державу і буржуазний уклад життя Заходу, є злом, і тому ключовим закликом стає «Заперечення – мій бог»((Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма / Николай Бердяев. – М. : Наука, 1990. – 224 с.)). Саме ірраціональний принцип «заперечення всього не свого» став тим аргументом виправдання в майбутній радянській модернізації – відмові від перевірених часом форм держави і переформуванні, завдяки «світовій революції», західних цінностей у цілому. Донбасівська модернізація тотожна російській смуті. Вона спрямована не до визначеної ідеологічної мети, а від існуючої реальності. Головне – не створити «щось», а заперечити існуюче і опинитися в «щасливому минулому».

Ментальний принцип дитячо-казкового, фрагментарного заперечення є точкою відліку історичного руху по колу російсько-радянської цивілізації. Адже всі «революції зверху» або модернізації не зачіпали одного з ключових важелів соціального прогресу – сферу суспільної свідомості. За своєю сутністю, вона, минаючи європейське просвітництво, залишалась пихато-паразитуючою. Світ фонвізінських Скотиніних, Простакових та їх нова тінейджерська парость Мітрофанушек безупинно розростався. Недоуки знаходили «тепле містечко» в бюрократичних оселях, навчались іноземним мовам і опановували модерні навички, але залишалися тими самими індивідами, нездатними до критики й самоаналізу, неспроможними нести відповідальність за особистий вибір, але прагнучими бути озвірілими градоначальниками «міста Глупова» або хоч продавцями «мертвих душ». Отак, принцип заперечення і неглибокі наслідки європейського просвітництва сформували в ментальності російської інтелігенції комплекс нетерпимості до іншої думки, неспроможність до компромісів в цілому, на що звертав увагу ще П. Струве((Пайпс Р. Русский консерватизм и его критики: исследование политической культуры / Пер. с англ. // Ричард Пайпс. – М. : Новое издательство, 2008. – 252 с.)).

У СРСР ситуація не змінилась. Хоча радянська влада умовно й поєднала два Гради в одну тотально-клієнтарну систему, соціальна свідомість залишалась поза ідеалами просвітництва. Більшовицька революція зруйнувала ієрархічну систему – спільність бюрократів-утриманців. Це потребувало модернізації державного устрою і заповнення його апарату новим смислом і людським матеріалом. Більшовики вирішили це питання аплікацією партійної структури на державний апарат і суспільство. Радянська модернізація держави мала подвійну ознаку – фасадну показово-імітаційну і внутрішню військово-бюрократичну диктатуру партії. Таким чином, під гаслами побудови держави трудового народу був відроджений клієнтарний Град бюрократів-утриманців. Донбас же був перетворений на завершену форму російсько-радянської системи і ментальності з пануючим міфологізованим образом Робітника-Шахтаря.

Крах СРСР не приніс нічого принципово нового для суспільства й індивіда – він лише злегка знизив карально-регуляторну функцію держави. Як і більшість пострадянських територій, Донбас вступив у період панування суспільства споживачів, вульгаризації, атоманізованого індивідуалізму, віртуальної реальності, відчуженості української держави від потреб і розвитку суспільства тощо. Патерналізм і соціально-економічна політика утриманства, безвідповідальна (колоніальна в своїй суті) позиція української еліти довели до метаморфози міфологічного образу Робітника-Шахтаря в бінарний образ лукавого «гопника»: тієї людини, яка не лише сама обманює, але «на всіх рівнях, на всіх іпостасях – не тільки терпить обман, але готова обманюватися, більше того – постійно потребує самообману для того ж самозбереження, для подолання власної роздвоєності, для виправдання власного лукавства»((Левада Ю. А. Homo Post-Soveticus // Ю. А. Левада. // Общественные науки и современность. – 2000 – № 6. – С.5-24.)).

Пострадянська людина Донбасу не змогла створити соціальний простір для саморозвитку, для цього у більшості не знайшлось адаптаційних механізмів і мотивацій до здобуття модерних навичок. Соціальна стагнація привела до відмови сприймати сучасний час – його реалії. У соціальній свідомості донбасівців починають панувати ностальгійні настрої, які привели не лише до ідеалізації минулого, але до реконструкції пам’яті((Левада Ю. «Человек ностальгический»: реалии и проблемы // Ю. Левада // Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены – 2002 – № 6. – С. 7-13.)). Така реконструкція відбувалась під впливом російських ЗМІ, які свідомо відроджували найглибинніші архетипи російсько-радянської ментальності. Ідеологічна містифікація зруйнувала баланс раціонально-культурного каркасу свідомості і тим повернула людину в хаос афективно-фрагментарних імпульсів. Шар цивілізаційних смислів життя послабився, реконструюючи архаїчно-казкове повернення «щасливого минулого» в дійсності – Граду Кітежу у формі Necropolisа або Царгорода із нічних мрій.

Як висновок зазначу, що російсько-радянська ментальність у своїй суті не змогла адаптуватися до модерних реалій сьогодення. Європейський образ цієї ментальності є імітаційний – він поверхово сприйняв християнсько-модерні ідеї Заходу. Зараз настала доба остаточного цивілізаційного вибору – або реально модернізувати суспільство, державу та індивіда на прикладах західних цінностей, або залишитися у межах архаїчного мислення, парадигмі взаємовідносин “деспот-раб”, міфо-імперських, пихато-імітаційних принципів життя.

Ментально-російська частина населення Донбасу дійсно є форпостом російсько-радянського мислення – вона перша відчула загрозу руйнації своїх ціннісних веж, гостру потребу реальних змін ментальних образів. Ментально-українська частина населення Донбасу, яка в роки української незалежності почала поступово модернізуватися, на сьогодні все ж виявилася більш цілісною і гуманістичною, ніж російська. Подальша історія покаже, який шлях обере і Росія, і заручники її жахливої волі – мешканці Донбасу. Втім, у значній мірі, майбутнє цього регіону залежить від іншого – від вдалої модернізації України, від позитивного руху українського суспільства і держави до раціонально вивіреного та доброчесного шляху, до європейських цінностей.

 

Стаття вперше була опублікована у журналі Східноукраїнський конфлікт в контексті глобальних транс- формацій / Український інститут стратегій глобального роз- витку і адаптації; Український культурологічний центр; ТОВ «Східний видавничий дім». – Донецьк, 2015. – 364 с.

Текст надано автором.