(This article available only in Ukrainian)

Передусім слово «культ» передбачає релігійне поклоніння. Якщо ідеологічну доктрину СРСР розглядати як «світську релігію», то використання цього терміну є цілком виправданим. Марксистсько-ленінська ідеологія перетворилася на псевдорелігійну систему і багато у чому наслідувала її. Термін «політична релігія» був запропонований Еріком Фогеліном у 1938 р. на позначення як нацизму, так і комунізму і фашизму, а пізніше був розвинений Раймоном Ароном («політична релігія» або ж «секулярна релігія»). Такий підхід до радянської ідеології набув чимало прибічників. Згідно цього підходу, квазірелігійний культ творився не навмисно, його співтворці діяли скоріше інтуїтивно, маючи попередній досвід традиційної релігійної віри. З іншими культами радянську ідеологію споріднювала наявність таких догматів, як месіанство, обожнення лідерів, ідея комунізму як праобразу раю, наявність власних «священних» текстів, іконографії та ритуалів тощо¹. У «радянській політичній релігії» існувало багато культів, приміром «культ вождя», «культ партизан», «культ космосу». Всі вони будувалися за схожими взірцями.

В основі «культу праці» був міф про «творення» нової радянської людини – трударя, пролетарія. Але, як зауважив Анатолій Хазанов, не «за образом Божим, а як шестерні, що приводить у рух велику державну машину, тобто як сировини для досягнення цілей держави»². Найважливішими якостями цієї людини мали бути участь у будівництві комунізму, відданість партії та її лідерам. Трудовій традиції відводилася така сама важлива роль у формуванні «нової людини», як революційній та патріотичній (за Кристел Лейн)³. У культі шахтарської праці можна виділити декілька складових: концепт вугілля як «чорного золота»; наявність пантеону; уявлення про працю шахтаря як героїчний подвиг; ритуал; меморіалізація трудового подвигу.

  У центрі культу шахтарської праці був концепт вугілля, із промисловим видобутком якого у ХІХ ст. почався новий етап в історії південно-східних українських губерній. Із вугіллям пов’язана поява самої назви «Донбас» – Донецький вугільний басейн. У більшовицький риториці геологічний термін набув політичного звучання, а вугілля стало стратегічною копалиною. Ленінський афоризм «вугілля – справжній хліб промисловості» був непорушним постулатом до початку 1960-х рр.:

   «Уголь – это настоящий хлеб промышленности, без этого хлеба бездействует промышленность, железнодорожный транспорт осужден на самое жалкое положение»⁴.

      Після Другої світової війни та у наступні десятиліття екстенсивна економіка СРСР вимагала збільшення ресурсів. Вугілля розглядалося як основа розвитку всього народного господарства. Піднесення усіх галузей промисловості та технічний прогрес пов’язувалися із збільшенням його видобутку⁵. У радянському пропагандистському дискурсі донецьке вугілля було потрібно всім, без нього не можна плавити метал, будувати літаки. Літературний герой бригадир Гордей Ромась із «Шахтарських посланців» Павла Байдебури міркував, що, можливо, з вугілля, видобутого його бригадою, плавився метал, з якого був зроблений вимпел із гербом СРСР на радянській космічній ракеті. І таким самий вимпел взяв із собою до Америки Микита Хрущов на знак миру та добросусідства⁶. Вугілля ставало «великим» не стільки за кількістю добутих тон, скільки за своєю значущістю.

      Пам’ятник «Слава шахтарській праці» у Донецьку, споруджений 1966 р. Джерело: Донецкий. Авторский сайт Е. Ясенова,http://donjetsk.com/retro/1138-neozhidannyy-simvol.html

У радянський час, особливо повоєнні роки, вугілля стало причиною появи та основою для існування багатьох шахтарських міст та селищ на Донбасі. Тому було важливо знати, що покладів вистачить на багато років. Від кількості видобутого вугілля залежав добробут родин гірників – мешканців цих міст.

Вугілля було мірилом успішної праці гірника, шахти та вугільної галузі у цілому. Зростання обсягів його видобутку неодмінно демонструвалося як прогрес. Вугілля було тим результатом, який не створювався, як наприклад метал, а видобувався. Цей видобуток неодмінно демонструвався як боротьба людини із природою. Домінувало утилітарне ставлення до підземних надр: за них необхідно було «боротися», ними «оволодівати», їх треба «підкорювати» та «штурмувати», бо «багатство надр – на службу народу».

      «Миллионы лет лежал под землей, нас дожидался. Трудно же к тебе добраться, друг мой. Ну… свети людям!» (з к/ф «Гори, моя зоре!» 1957 р.)⁷.

      Видобуток вугілля змінив природні ландшафти краю. Ці зміни розпочалися ще із ХІХ ст., але механізація видобутку вугілля у ХХ ст. значно прискорила ці перетворення. Зміна природних ландшафтів на індустріальні символізувала безперечний прогрес.

      «В степу, де паслася отара поміщика, виріс крупний вугільний район, трудящі якого самовіддано боряться за побудову комунізму»⁸.

Шахтарські копри та терикони стали символами Донбасу – «наочне втілення титанічних зусиль, яких вимагає праця шахтаря»⁹.

      Вугілля починає поступово втрачати своє значення із відкриттям покладів нафти та газу у Сибіру. До того ж, у 1960-х рр. інтенсивно розвивалася атомна енергетика в СРСР. Попри це, газетні повідомлення наприкінці 1950-х рр. – початку 1960-х рр. були сповнені оптимізму щодо донецького вугілля:

      «(1) Важко знайти таку галузь господарства, де б не використовувався видобутий з підземелля «горючий камінь». І хоча зараз на заміну вугілля все більше приходить нафта та природний газ, видобуток цього палива буде зростати ¹⁰.

      (2) Без угля не может развиваться ни одна отрасль народного хозяйства. И даже в наш атомный век, когда на службу человеку пришел новый могучий вид энергии, угольная промышленность является одной из прочных основ экономической мощи советского государства»¹¹.

      Втім, оптимізм не виправдався. Донбас у наступні десятиліття все-таки втратив своє значення основної ресурсної бази СРСР. Частка Донбасу у видобутку палива в СРСР з середини 1960-х рр. неухильно скорочувалася¹². Це потягло за собою зменшення обсягів державних капіталовкладень. На думку історикині Зої Лихолобової, «вугільна промисловість Донбасу з кінця 1960-х рр. вповзає у кризу». Але відмовитися від вугілля і розпочати реструктуризації вугільної галузі, як у цей самий час робила Німеччина, радянський уряд не наважився.

  Культ передбачає наявність пантеону богів та уславлених героїв – видатних шахтарів (і значно меншою мірою шахтарок), які завдяки своєму трудовому подвигу досягли визнання в СРСР, а їхній приклад мав надихати інших. До цього своєрідного пантеону увійшли герої перших п’ятирічок – Олексій Стаханов та Микита Ізотов. Після Другої світової війни до пантеону були долучені Іван Бридько, Іван Валігура, Микола Мамай, Іван Стрельченко, Олександр Кольчик, Кузьма Северинов та інші. Їхні трудові подвиги були широко відомими завдяки радянським ЗМІ і слугували прикладами для наслідування. Видобуток вугілля понад норму, швидкісне проходження підземних виробок, оволодіння навичками роботи із шахтною технікою та ефективне її використання під землею – ідеальні моделі виробничої поведінки для шахтарів.

      У офіційному дискурсі було присутнє пряме співставлення шахтарів із міфологічними персонажами. Найчастіше до цих метафоричних порівнянь вдавалися радянські поети, як наприклад Євген Летюк:

      Під землею гігант іде,

      Кроком спокій одвічний будить…

      Наймужнішого із людей

      Заквітчали хвалою люди.

      Він розправить могутній стан –

      Гори верне навколо себе,

      Богатир,

      Геркулес,

      Титан,

      Що за міфом тримає небо…¹³

      Найвлучнішими були порівняння із давньогрецьким титаном Прометеєм та його подвигом – дарунком вогню людям.

      Чтоб мир на земле был светлее,

      Чтоб Родине было теплей,

      Идите друзья в Прометеи

      Огонь добывать для людей¹⁴.

Напевно, образ Стаханова найкраще відповідав образу героя класичного міфу. Він, як справжній Деміург, винайшов «ремесло» – спосіб видобутку вугілля і навчив цьому способу всіх інших гірників. Виробничі «пригоди» Стаханова стали легендами. Він – засновник роду. Показово, що у пісні до кінофільму «Большая жизнь» шахтарі оспівувалися як «стаханівське плем’я»:

      Прославил труд страну свою и время.

      Родной простор изведанных дорог.

      Идет вперед стахановское племя,

      Идут шахтеры в бой за уголек¹⁵.

Біографії О. Стаханова та М. Ізотова були свідченнями того, як комуністична партія та радянський уряд винагороджують наполегливу працю всесоюзною славою та кар’єрним зростанням¹⁶.

      Сильны шахтеры силою народа

      И обогреты ласкою вождя¹⁷.

      Життєпис героя повоєнних років та початку 1950-х рр. будувався за певними канонами. У ньому обов’язково було служіння в ім’я батьківщини та трудовий подвиг. Етапи біографії збігалися із ключовими подіями в історії крани рад. Спочатку важка праця гірника на підприємницьких рудниках до 1917 р., згодом – «натхнена праця у великій справі індустріалізації країни» та поступове сходження кар’єрними сходинками завдяки можливостям, що їх створила радянська влада. У роки війни гірник захищав батьківщину, а після перемоги над ворогом повернувся на відбудову рідної шахти, досяг виробничих рекордів, і уряд високо оцінив його працю. Саме так була представлена біографія Івана Валігури – героя Соціалістичної праці та депутата Верховної Ради СРСР (1950)¹⁸.

«Героїчна біографія» гірника середини 1950-х – у 1960-х рр. починалася приїздом на шахти Донбасу за «комсомольською путівкою» або в результаті розподілу після завершення навчання.

Деякі герої «вийшли» за межі гірницького пантеону і перетворилися на «ікону» для всього робітничого класу. Як працювати «по-стаханівськи», було зрозуміло і металургу, і залізничнику, і представнику радянської торгівлі. Водночас, шахтарський пантеон залишався відкритим для героїв інших культів. Приміром, “до комсомольської молодіжної бригади гірничим робітником очисного вибою шахти «Молодогвардійська» навічно був зарахований комісар “Молодої гвардії” Олег Кошовий»¹⁹. Звання почесного шахтаря мав радянський поет Павло Безпощадний.

      У цьому пантеоні було місце для таких «культових осіб», як Микита Хрущов, який у 1960 р. отримав звання «Почесний шахтар» та знак «Шахтарська слава» І ступеня. Він дійсно працював на шахтах Донбасу ще до Першої світової війни. На початку 1960-х рр. його гірняцьке минуле стало у пригоді на фоні успіхів боротьби за «велике вугілля» на Донбасі. Радянська пропаганда швидко поширила образ «Хрущова-шахтаря». У 1961 р. була видана книга «Оповіді про почесного шахтаря»²⁰.

Розміщені у ній розповіді «про героїчні революційні та трудові традиції донецьких робітників» фактично були присвячені першому секретареві ЦК КПРС. Актуалізація саме цього етапу у біографії Хрущова мала на меті показати його «близькість» до робітничого класу, ствердити думку про те, що влада в СРСР дійсно пролетарська, а керувати партією і державою мав можливість гірник з Донбасу. Це також додавало престижності праці шахтаря та було приводом до гордості за професію.

 У шахтарському образі Микита Хрущов постає на карикатурі Бориса Єфимова: хоча у сорочці із краваткою, але з вибійним молотком, яким довбає і розколює потвору із написами «Холодна війна» та «НАТО». Отже, пропаганда розмовляла із цільовою аудиторією зрозумілою для неї мовою.

 Карикатура “По-шахтарськи!”, автор – Борис Єфимов. Джерело:  Социалистический Донбасс. 1961. 10 сентября. С. 2.

Радянською пропагандою у 1940–50-х рр. праця гірника культивувалася не тільки як чоловіча, але і як жіноча. Регіональні ЗМІ активно пропагували професію жінки-шахтарки. Такі героїні як Євдокія Корольова (баба Королиха) та Марія Гришутіна-Ломонос були відомими гірнячками. На шпальтах «Соціалістичного Донбасу» та «Радянської Донеччини» розміщувались світлини жінок-передовичок у робочому одязі із зазначенням їхніх трудових успіхів, статті про їхню роботу, безпосередні розповіді шахтарок. Попри пропагандистську забарвленість цих сюжетів, можна побачити всю складність та напругу цієї роботи для жінки. З кінця 1950-х рр. жінка-шахтарка, що працює у вибої, зникає із офіційного дискурсу, що було пов’язано із забороною праці жінок на підземних роботах у вугільній промисловості. Шахтарки згадувалися лише в контексті спогадів про війну: в екстремальних умовах жінки замінили у підземних вибоях чоловіків, які пішли на фронт, і саме в цьому полягав їхній подвиг.

Героїчний подвиг завжди мав бути актуальним та повсякчас присутнім у трудовому повсякденні гірників. З цієї метою створювалися та тиражувалися образи сучасних (на той момент) героїв. На шпальтах регіональних ЗМІ розмішувалися портрети передовиків виробництва. Фотографія у поєднанні із текстовим повідомленням справляли на читача неабиякий вплив. Навіювалася думка, що героєм може стати кожний.

Сюжетні фотографі були стандартизованими. Знімки шахтарів робилися на фоні териконів та копрів. Вони мали при собі шахтарську каску з лампою та вибійний молоток. Ці речі перетворилися на «культові» і стали своєрідними маркерами професії, що відрізняли гірника від інших робітників.

На іншому полюсі героїчного дискурсу були присутні антигерої. Радянський кінематограф створив цілу галерею таких образів²¹. Якщо у 1930-ті роки це були «шкідники» (завшахтою Захаров із «Большой жизни», 1939, 1946), то у 1950-60-ті рр. негативні персонажі – пияки, прогульники та нероби. Але, на відміну від невиправного «шкідника», останні швидко перетворювалися на трудових героїв. Як, наприклад, відстаюча бригада № 7 в українському кінофільмі “Гори, моя зоре” (1957). Колектив гірників, який був сформований із прогульників і порушників дисципліни, завдяки виховному впливу бригадира та трудовому змаганню став найкращим на шахті 13-біс.

       Начальник шахти перевиховує схильну до «неоправданного лихачества и хулиганства» шахтарку, машиністку електровоза Булатову. Кадр з фільму «Гори, моя зоре!» 1957 р. Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=88Tk7Mfqd94

Цей пропагандистський посил – «працювати із кадрами» – був спрямований до керівників усіх ланок на шахті. Екстенсивний характер розвитку вугільної промисловості у 1950-60-ті рр. вимагав постійного припливу та збереження робочих рук на шахтах. Тим не менш, плинність кадрів була однією із нагальних проблем Донбасу. Ярлик «літуни» отримували ті, хто змінювали місце роботи у пошуках кращих умов життя та праці.

В основі трудового подвигу гірників було напруження фізичних сил. Механізація виробничих процесів, що розпочалася після Другої світової війни, вела до істотної зміни характеру шахтарської праці. Зі створенням у 1948 р. вугільного комбайну «Донбас» починається якісно новий етап в організації праці під землею. Упродовж 1950–60-х рр. з’являлись його модифіковані моделі. «До забою прийшла нова техніка» – поспішала розрекламувати досягнення радянська преса.

Відтепер шахтарська професія вимагала певних спеціальних знань. З цією метою створювалася мережа гірничих технікумів, училищ, вузів. Пропагувався образ шахтарської праці не стільки як важкої ручної праці у забої, скільки праці кваліфікованої, що вимагала спеціальних знань для обслуговування гірничої техніки. Відбійний молоток, як символ шахтарської праці 1930-х рр., мав поступитися новим технічним символам – прохідницьким машинам та вугільним комбайнам. Але цей інструмент виявиться таким живучим і затримається у вибоях не на одне десятиліття. Нова техніка «дійшла» не на кожну шахту. Створенні зразки техніки не завжди мали шанс бути впровадженими у виробництво. Нестачу механізмів компенсували «людськими ресурсами». Пафосні та гучні заголовки радянський газет, на зразок «битва за велике вугілля», все-таки відповідали дійсності. Умови видобутку вугілля на шахтах Донбасу у повоєнні роки були одними з найважчих. Тут були найглибші шахти у Радянському Союзі – від 700 до 1 000 м. Чим глибше під землю спускались шахтарі, тим вищою ставала температура (понад 26 °С), тим важче доводилось працювати гірникам, які у вибоях скидали навіть «робу» (одяг). Ще одна особливість донецьких шахт – це вузькі пласти вугілля – 1,15 м. Це означало, що гірники видобували його або навколішках, або лежачи.

      Подібно до того, як вугілля було необхідно усім, так і праця гірника була присутня у всьому:

      «У пароплавах, що борознять безкраї океанські простори, в літаках, швидкість яких перевищує швидкість звуку, у чудових заводах і могутніх греблях, що зводяться на Волзі та Дніпрі, у звичайній школярській ручці, якою учень виводить перші літери у своєму зошиті, в найдосконалішому телескопі, що допомагає розгледіти цілий всесвіт. Так, у все це, у все, що створюється на землі, вкладено працю гірника»²².

Частиною подвигу була також жертовність заради інших людей. Шахтарів, як і всіх інших радянських громадян, «заохочували приносити численні та довічні жертви для будівництва комунізму та радіти цьому»²³. Самопожертва та мучеництво були важливими для здійснення подвигу.

Виснажлива праця у небезпечних для життя умовах сприяла розвиткові «культу» шахтарської праці як «напівфронтової», важкої та ризикованої, конче необхідної, слугувала важливим моментом професійної гідності та самоідентифікації. Невипадково Герой соціалістичної праці Кузьма Северинов у своїх спогадах порівнював професію шахтаря із професіями моряків, льотчиків та космонавтів. У культі праці шахтаря були присутні мілітаризовані елементи. Робота під землею позиціонувалася пропагандою як баталії на фронті:

      «Тільки в нашій країні праця шахтаря овіяна славою, вона дорівнюється до бойового подвигу»²⁴.

Гірники були «трударями підземного фронту», несли «стаханівську вахту», наче моряки на флоті. Вони «озброювалися» новою гірничою технікою. Серед них були «командири виробництва», а вугільний комбінат – це «штаб боротьби за вугілля». Соціалістичне змагання було «бойовим». Газетні повідомлення про видобуте вугілля нагадували зведення з бойових фронтів. Ця воєнна риторика була особливо характерна для кінця 1940-х – початку 1950-х рр. Ударна праця на шахті мала стати продовженням воєнного подвигу, тим більше що чимало гірників були демобілізованими солдатами Червоної Армії. У такий спосіб виправдовувалося чергове колосальне напруження фізичних сил вже у мирний час, терпіння злиднів заради перемоги на «трудовому фронті».

У радянському дискурсі шахтарі були «загоном робітничого класу», при цьому підкреслювалася їхня окремішність, відмінність від інших «загонів». Їх називали «гвардією праці», «стаханівським / шахтарським плем’ям». Умови праці та рівень життя шахтарів, який був помітно вище середнього, відрізняли їх від інших груп промислових робітників регіону. Крім того, гірники мали свої галузеві винагороди і відзнаки. У 1956 р. постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС за особливі заслуги у видобутку вугілля і шахтному будівництві були засновані державна нагорода: знак «Шахтарська Слава» трьох ступенів та звання «Почесний шахтар», які супроводжувалися врученням спеціального нагрудного знаку та особливого шахтарського мундира25. Винагороди мали стимулювати трудовий подвиг, підносячи його до рівня державного значення.

«За що нагороджений старий шахтар двома орденами Червоної зірки, орденом Слави ІІІ ст., знаком «Шахтарська слава» і вісьмома медалями?… Але гірник, як завжди був лаконічним: цей – за Курську дугу, цей – за штурм Берліна, цей – за працю»²⁶.

      Робота на одній шахті чи дільниці членів однієї родини посилювала цю окремішність. Бути потомственним гірником у другому поколінні ставало приводом для гордості. У фільмі «Донецькі шахтарі» (1950) головний герой шахтар Степан Недоля має двох синів та доньку, і всі вони працювали на шахті: старший Степан – гірничий інженер, середній син Володя – начальник дільниці, а молодша Ліда – диспетчерка. Всі вони приносять славу родині, відомій у всьому Донбасі²⁷. Праця гірника маркувалася як почесний спадок, а сумарний стаж на шахті був мірилом успішності родини. Біографія окремої людини та історія цілого покоління були «вписані» у інший великий наратив – історію шахти. Юхим Кіреєв – Почесний шахтар, вибійник шахти «Паризька комуна» у Кадіївці – не без гордості зазначав:

«Давні слов’яни всією родиною ішли в похід, а ми всією сім’єю – на вугілля! Я рубаю вугілля, дочка в забої вантажить його у вагонетки, а син на поверхні відправляє моє вугілля в усі куточки країни»²⁸.

      Сімейна бригада Пилипчатних, що працює на шахті №1-2 «Гірська» тресту «Первомайськвугілля». Ворошиловградської (Луганської) області, 1955 р. Джерело: Центральний державний кінофотофоноархів ім. Г. С. Пшеничного.

У цьому дискурсі сенсом життя мала стати сумлінна праця на користь «рідного» підприємства, а у ширшому контексті – держави.

Вибір роботи гірника, особливо у тих містах, де була представлена виключно вугільна галузь, був заздалегідь передбачуваним, обґрунтованим, таким, що не підлягав сумніву. По-перше, альтернатив професії шахтаря було обмаль. По-друге, спрацьовувало почуття колективізму та певних традицій – «там працювали мій дід, батько, брат, і взагалі, всі чоловіки нашого міста». По-третє, стимулювали вибір професії гірника і можливості кар’єрного зростання та престиж. Не останню роль відгравала і досить висока, вища ніж у інших робітників, заробітна плата.

У 1950–60-ті рр. шпальти газет були одним із майданчиків для демонстрації трудового подвигу. На сторінках регіональних видань детально висвітлювалася робота шахтаря із багатьма технологічними подробицями – як працює бурозбірна машина або гірничий комбайн, як відбувається кріплення штреку, як циклічно працює лава і таке інше. Така інформація могла б бути важливою тільки для гірників, і навряд чи мала цінність для тих пересічних читачів, які ніяк не були пов’язані із вугільною галуззю. У першій половині 1930-х рр. Володимир Маяковський згадував про розмову із донецьким гірником Микитою Ізотовим:

«Богатырь Никита Изотов рассказывал мне о своей работе под землей. Рассказывает он с полной уверенностью, что я, литератор, должен знать, как залегают пласты угля, как действует под землей газ и почвенная вода, как работает врубовая машина, и вообще, я обязан знать все тайны его, Изотова, техники и всю опасность его работы… Он имеет законное право требовать от меня знание его труда, ибо он возвысил свой труд до высоты искусства. Он умеет работать с наименьшей затратой силы с наибольшей продуктивностью…»²⁹.

Оповідання гірників про свою виробничу діяльність можна розглядати як символічну поведінку³⁰. Важливими є не стільки події, скільки їхня репрезентація. Шахтарі використовували спеціальні виробничі терміни, інколи жаргон, зрозумілий для їхнього середовища, підкреслюючи важливість своє праці, її відмінність від іншої, «унікальності своє місії». У опублікованих розповідях, інтерв’ю, спогадах вони демонстрували зразки «правильної» виробничої поведінки. Водночас, ці героїчні образи сприймалися як героїчні широким загалом.

За рівнем оплати праці шахтарі займали провідні позиції у промисловості Донбасу³¹. З середини 1950-х рр. розрахунок заробітної плати здійснювався за схемою: 70 % – основна зарплата, та доплата і премії. Більше вугілля – більше зарплата. Але більше вугілля – зростання планових норм, невиконання яких призведе до зменшення заробітної плати. Таким чином, поставало питання для гірника – чи був сенс підвищеної віддачі? До того ж, колективне преміювання та сумноpвісна «зрівнялівка» послаблювали мотивацію шахтарів.

Існувала невідповідність між пропагандистським образом гірника, який нібито працює у механізованих лавах і вибоях, отримуючи високу заробітну плату, та реальними умовами праці «передового загону» робітників Донбасу – фізично виснажлива небезпечна для життя робота та невідповідна їй заробітна плата. Сформувалися стереотипні уявлення про шахтаря як людину заможну, про стабільне матеріальне становище його родини. Поширювані радянськими ЗМІ візуальні образи лише закріплювали ці стереотипи.

Влада докладала зусиль до підвищення соціального статусу і престижу шахтарської професії. З 1947 р. було запроваджено професійне свято – День Шахтаря (остання неділя серпня). Гірники отримали своє свято значно раніше, ніж деякі представники інших професій на Донбасі: металурги з 1957 р., енергетики та машинобудівники з 1966 р. Це було підтвердженням особливого статусу шахтарів, а також своєрідним вираженням ієрархії професій.

У святковому календарі День шахтаря набув особливого значення, став певним рубіжним маркером, як приміром Новий Рік. Свято задавало певний виробничий ритм – шахтарі зобов’язувалися видати понаднормове вугілля, виконати соціалістичне зобов’язання, впровадити новий комбайн і таке інше.

День шахтаря в містах Донбасу, за визначенням самих городян, був святом «грандіозним» та «святим для цієї місцевості». Водночас, це – день міста. Але професійна складова заступала «міську».

«…Всюди плакати, транспаранти, що розповідають про те, які дільниці, бригади зустріли свято найвищими показниками, як працює вся шахта… Після короткого мітингу на стадіоні відбувається свято пісні й танцю, в якому беруть участь сотні шахтарів, їх дружини і діти. Далі спортивні виступи та традиційна зустріч місцевих футболістів з командою сусідньої шахти «Сокологорівка». А як спустяться над містом вечірні сутінки, на площах, вулицях і стадіоні починається масове гуляння шахтарів»³² (святкування Дня шахтаря у м. Гірське Луганської області).

 Подібна святкова маніфестація виконувала декілька функцій, і перш за все – інтеграційну. Свято мало згуртувати робітників та їх родин, сприяти формуванню професійної ідентичності. За допомогою святкового ритуалу відбувалася героїзація професії. Крім того, свято було покликано демонструвати досягнення, і не тільки трудові. На свята крамниці у шахтарських містах наповнювалися дефіцитним крамом – «символічним втіленням очікуваного (але не досяжного) комунізму»³³. Офіційне свято перетворилося на подію приватного життя. Крім неодмінних офіційних церемоній, відбувалося святкування у родинному колі та з колегами.

Набули поширення інші святкові події: вечори трудової слави, відзначення переможців соцзмагань, проводи ветеранів на заслужений відпочинок, посвячення в робітники. Наприклад, на шахті № 1-2 «Нова Голубівка» міста Кіровська була традиція посвяти у гірники. Юнакам вручався іменний інструмент, читали текст законів робочої честі, знайомили з історією шахти. Існували ритуали, що були пов’язані із виробничим процесом. Зокрема, зірки на шахтному копрі на знак виконання плану або встановлення у шахтній нарядній ялинки, що символізувала дострокове виконання річних завдань. Свята та ритуали слугували важливим моментом самоідентифікації гірників.

«Місцям пам’яті» (за П’єром Нора) належить важлива роль у формуванні пам’яті спільноти та регіональної ідентичності. Вони можуть мати як символічну форму (свята, ритуал), так і конкретну, як наприклад пам’ятники та шахтні музеї.

Меморіали на честь шахтарів споруджувалися у містах Донбасу ще до Другої світової війни. Наприкінці 1920-х рр. загиблих на виробництві шахтарів ховали так само, як учасників революційних подій. У 1928 р. у Сталіному (нині – Донецьку) біля Рутченківського управління у братській могилі було поховано 12 гірників, які загинули під час вибуху на руднику³⁴. Але пам’ятник був встановлений у сквері лише у 1959 р. (скульптор Леонід Бринь).

Ще однією аналогією може бути тип пам’ятника – у вигляді обеліска. Подібні меморіали встановлювалися на братських могилах учасників «громадянської війни» 1917-1921 рр. упродовж 1920-30-х рр. Так, у 1935 р. гранітний обеліск був споруджений на пошану загиблих шахтарів м. Кривого Рогу. Але у 1950-х рр. класичні форми вже не асоціювалися із героїчним подвигом. Показовим може стати випадок із встановленням пам’ятника «Гірняцька слава» у селищі ім. Дзержинського (нині – частина Кривого Рогу). Проект був підготовлений Київським товариством художників (автор проекту – архітектор Г. Ф. Мельничук). У 1955 р. Держбуд УРСР не погодив цей проект пам’ятника, оскільки

«… поданий проект обеліска, запроектований у вигляді тосканської колони на постаменті, не виражає символу «Гірняцької слави», як це вимагається завданням, виданим Кривбаспроектом і Дзержинським рудоуправлінням»³⁵.

Крім того, вартість монументу перевищувала асигновану рудоуправлінням суму у кілька разів.

У 1950–60-х рр. пам’ятники, що уславлювали працю шахтарів, були максимально реалістичними та деталізованими. Образ гірника міг бути як узагальнюючим, так і персоналізованим. Але завжди – це чоловічі образи, незважаючи на те, що упродовж 1950-х р жінки також працювали шахтарками. Серед втілених у камені «реальних» героїв були Олексій Бахмутський³⁶ – винахідник першого вугільного комбайну; Іван Бридько37 – двічі герой Соціалістичної праці та ін.

У багатьох шахтарських містах Донбасу пам’ятники гірникам розташовувалися на в’їзді і сигналізували усім прибульцям про мешканців та про професію, що стала символом цього міста. Наприклад, при в’їзді до Молодогвардійська Луганської області у 1965 р. був встановлений пам’ятник у подобі молодого гірника, який мав характерну назву – «Син Донбасу» (скульптор – Віктор Іванович Мухін). Монументи також зводили біля шахт, наче античну скульптуру поблизу храму. Микита Ізотов, пам’ятник якому з’явився у 1968 р., став своєрідним тотемом шахти «Кочегарка» у Горлівці. Пам’ятник «Слава шахтарському труду» (1967, скульптор Костянтин Ракитянський, архітектор Павло Вігдергауз) перетворився на символ Донецька у наступні десятиліття, незважаючи на те, що місто було поліфункіональним і претендувати на репрезентацію міської «слави» могли б, приміром, металурги. Монументальна пропаганда тиражувала образ людини праці як панівну ідентичність на Донбасі.

Шахтні музеї реактуалізовували минуле у відповідності до пропагандистської тези піклування радянської влади про трударів та працю гірників як трудовий подвиг. Ці музеї, як правило, займали лише кілька приміщень у шахтному будинку культури.

«Во Дворце культуры снежнянской шахты № 9 есть комната-музей. Правда экспонатов здесь пока маловато, но она правдиво рассказывает о полувековом пути предприятия. Как ночь от ясного дня – так отличается прошлое от настоящего шахты»³⁸.

Радянська пропаганда вдавалася до порівнянь із рівнем 1913 р. – «від обушка, кайла та лопати». Звичайно, серед цих «предметів давнини» вугільний комбайн виглядав переконливим втіленням технічного прогресу. Але на фоні подібних порівнянь усі недоліки механізації шахтарської праці у 1950-60-ті рр. ставали непомітними.

Таким чином, професійна приналежність була важливою для самоідентифікації мешканців промислового регіону. Назвати свою професію – означити себе: гірник, металург, залізничник, будівельник. Професіональна ідентичність заступала інші маркери, як наприклад етнічне походження. Життя мало перетворитися на трудовий подвиг, тоді воно мало цінність для суспільства і держави. Цю цінність можна було виміряти кількісними показниками – тоннами видобутого вугілля та метрами підземної прохідки. Створений ідеологічний конструкт «героїчної праці» мав цілком прагматичне призначення – залучення робочої сили до вугільної галузі та підвищення продуктивності праці шахтарів. «Культ праці» належав до моральних трудових стимулів³⁹. Пропагандистські образи апелювали до почуття гордості гірників за свою працю і «свою» шахту. Тиражований радянськими ЗМІ образ «шахтаря-героя» був своєрідним еталоном, що мали наслідувати гірники і за яким вимірювалася успішність їхньої праці. Відповідати еталону означало набути «соціального капіталу». Але, як зауважив Анатолій Хазанов, надмірна експлуатація сакралу призвела до його профанації. «Всі спроби радянських правителів нав’язати протестантську трудову етику – високу мотивацію та сильну дисципліну – зазнали поразки»⁴⁰.

 Написання статті підтримане проектом “Де-індустріалізація та конфлікт на Донбасі: нарощування потенціалу України для перетворення (моно)міст Донбасу на інклюзивні, безпечні, cтійкі та сталі середовища”, що його реалізують Університет Сент-Ендрюс (Велика Британія), Центр міської історії (Львів) та фонд «Ізоляція» (Київ). 

¹ Див.: Thrower J. (1992). Marxism-Leninism as the civil religion of Soviet society: God`s commissar. – Lewiston: The Edwin Mellen Press; Khazanov A. (2008). Marxism-Leninism as a Secular Religion, in: Griffin R., Mallett R. and Tortorice J. (ed.). The Sacred in Twentieth Century Politics. Essays in Honour of Professor Stanley, 119-142. Эдельман О. (1999) Легенды и мифы Советского Союза // Логос, № 5(15), http://www.ruthenia.ru/logos/number/1999_05/1999_5_15.htm

² Khazanov A. (2008). Marxism-Leninism as a Secular Religion. P. 132.

³ Лейн К. Ритуал военно-патриотической традиции // Неприкосновенный запас. – 2015. – № 3, https://www.nlobooks.ru/magazines/neprikosnovennyy_zapas/101_nz_3_2015/article/11508/

⁴ Ленин В. Полное собрание сочинений. Том 40. Декабрь 1919 – апрель 1920. Режим доступу: https://books.google.com.ua/books?id=Vtw2DwAAQBAJ&pg=RA1-PR68&lpg=RA1-PR68&dq

⁵ Радянська Донеччина. – 1950. – 19 липня. – С. 1.

⁶ Байдебура П. Шахтарські посланці: оповідання. – Сталіно: Кн. вид-во, 1960. -35 с.

⁷ Радянський український кінофільм «Гори, моя звезда!» був знятий Анатолієм Слісаренком 1957 р. за сценарієм Євгена Онопрієнка, на Кіностудії ім. Довженка у Києві. Див. https://www.youtube.com/watch?v=88Tk7Mfqd94.

⁸ Радянська Донеччина. – 1950. – 27 серпня. – С. 1.

⁹ Портнова Т. Ландшафти Донбасу // Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу / М. Ільченко та ін.; за ред. В. Кулікова й І. Склокіної. – Львів: ФОП Шумилович, 2018. – С. 56.

¹⁰ Готуйся до свого свята, шахтар! // Радянська Донеччина. – 1959. – 12 серпня.

¹¹ Праздник советских шахтеров // Социалистический Донбасс. – 1961. – 27 августа. – С. 1.

¹² Вугільний Донбас у другій половині ХХ століття: колективна монографія / Під ред. З. Г. Лихолобової. –Донецьк, 2001. – С. 110.

¹³ Летюк Є. Шахтар // Радянська Донеччина. – 1959. – 30 серпня.

¹⁴ Ермилов Н. Идите ребята в шахтеры! // Горняк. – 1985. – 31 августа. – С. 4.

¹⁵ «Стахановское племя», пісня з к/ф «Большая жизнь». Музика Микити Богословського, слова Бориса Ласкіна.

¹⁶ Вугільний Донбас. – С. 66.

¹⁷ «Стахановское племя».

¹⁸ Радянська Донеччина. – 28 лютого. – 1950. – С. 3.

¹⁹ Памятники труду: путеводитель / Сост. И. О. Федяева. – Донецк: “Донбас”, 1978. – С. 80–81.

²⁰ Рассказы о почетном шахтере / Авт. П. Богданов и др.; ред. Д. З. Белоколос. – Сталино: “Донбасс”, 1961.

²¹ Див.: Большая жизнь. 1 серия. (1939). Реж. Л. Луков, https://www.youtube.com/watch?v=VBgFyQVBh9s;Большая жизнь. 1 серия. (1946). Реж. Л. Луков, https://www.youtube.com/watch?v=ii76Fg-NXtc; Смена начинается в шесть (1957). Реж. В. Воронин, https://www.youtube.com/watch?v=gqBkCimZaIU та інші.

²² Твій почесний обов’язок, шахтар! // Радянська Донеччина. – 1955. – 16 жовтня. – С. 1.

²³ Khazanov A. Marxism-Leninism as a Secular Religion. – С. 123.

²⁴ Вирує натхнена праця // Радянська Донеччина. – 1950. – 18 серпня.

²⁵ Баканов С.А., Попов А. А. Как шахтеры стали «аристократами»: социальные эффекты развития угледобычи в СССР и Польше (1945–1970-е гг.) // Вестник Томского государственного университета. История. – 2017. – № 47. – С. 90.

²⁶ Пирогов І. Тепло шахтарського серця // Соціалістичний Донбас. – 1965. – 24 січня.

²⁷ Донецкие шахтеры (1950). Постановка Л. Лукова, https://www.youtube.com/watch?v=AoHCREH87Ig.

²⁸ Лін П. Шахтарі на відпочинку // Радянська Донеччина. – 1950.

²⁹ Цит. за: Памятники труду. – С. 38.

³⁰ Beyer, Janice M. and Trice, Harrison M. (1994). Book Review: Corporate Culture and Organizational Symbolism by Mats Alvesson and Per Olof Berg (Berlin, New York: de Gruyter, 1992), https://www.jstor.org/stable/1252275?read-now=1&seq=1#page_scan_tab_contents

³¹ Вугільний Донбас. – С. 63.

³² Історія міст і сіл Української РСР: у 26 тт. / Гол. ред.: П. Т. Тронько (голова) [та ін.]. – Луганська область / редкол. тому: Ю. Ф. Пономаренко (голова) [та ін.]. – Київ: Укр. рад. енциклопедія, 1968. – С. 619.

³³ Стяжкіна О., Склокіна І. Життя після роботи // Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу / М. Ільченко та ін.; за ред. В. Кулікова й І. Склокіної. – Львів: ФОП Шумилович, 2018. – С. 138.

³⁴ Дело о взрыве на Рутченковском руднике // Труд. – 1928. – 28 июня.

³⁵ Центральний державний архів виконавчих органів влади України (далі – ЦДАВО України). Ф. 4906, оп. 1, спр. 747, арк. 146–147.

³⁶ Памятники труду. – С. 43–44.

³⁷ ЦДАВО України. Ф. 5116, оп. 10, спр. 425, арк. 14.

³⁸ Саницкий И. Шахта-юбиляр // Социалистический Донбасс. – 1961. – 18 мая. – С. 1.

³⁹ Детальніше про матеріальні трудові стимули у 1950-60-ті рр.: Данілін О. Проблеми стимулювання праці і трудова діяльність шахтарів // Вугільний Донбас у другій половині ХХ століття. – Донецьк, 2001. – С. 59–75.

⁴⁰ Khazanov, A. (2008). Marxism-Leninism as a Secular Religion. – P. 137–138.