Фото на обкладинці: Матільда Ваво

Авторка: Дар’я Цимбалюк

Cтаття була вперше опублікована в онлайн-виданні Korydor, написання статті підтримане проектом «Де-індустріалізація та конфлікт на Донбасі: нарощування потенціалу України для перетворення (моно)міст Донбасу на інклюзивні, безпечні, стійкі та сталі середовища», що його реалізують Університет Сент-Ендрюс (Велика Британія), Центр міської історії (Львів) та фонд «Ізоляція» (Київ).

У праці “Інтенсивність архіву” (The Intensity of the Archive), Клер Коулбрук ставить під сумнів антропоцентричну природу досліджень пам’яті і розглядає зв’язок між пам’яттю і антропоценом. Коулбрук пише про архів як щось підставове для розуміння людей як “нас”, розуміння, завдяки якому можна уявити минуле і помислити майбутнє: “Мати змогу сказати “я” або “ми” означає володіти сукупністю архіву, що своєю чергою витворює обрій майбутнього”[1].

Оскільки записи і їхнє збереження у формі архіву “уможливлюють протікання усвідомленого часу і пам’яті”[2], Коулбрук пропонує думку, що “подія антропоцену є розширенням архіву, за якого до книг і інших текстів, що їх можна читати, додаємо стратифікацію Землі”[3]. Відтак вона натякає, що стратифікації Землі – це певний тип записів, так само як тексти і аудіозаписи усної історії – а отже це пам’ять планети[4]. Для Коулбрук, розширення архіву відкриває можливість інших майбуттів і іншого поняття “нас”. Переосмислення архіву у виконанні Коулбрук змушує нас поставити під сумнів власне розуміння пам’яті і пригадування, а також антропоцентричну природу досліджень культурної пам’яті, і їхню стосовність для антропоцену. Коли і як перетинаються людська і геологічна пам’ять – і чи взагалі існує між ними розділення?

Розглядаючи такі питання стосовно Донбасу, неможливо проігнорувати ключову роль гірничої індустрії у формуванні та розвитку регіону. Постання того Донбасу, який ми знаємо – індустріального регіону на сході України – співпадає із початком антропоцену. Пол Крутцен і Юджин Стермер, які визначають антропоцен як “геологічну епоху”, в якій люди стають “відчутним чинником геологічного впливу”, стверджують, що антропоцен розпочався в кінці XVIII ст. із винаходом парового двигуна (1784) та індустріальною революцією[5]. Так само й Донбас є продуктом індустріалізації, оскільки перші значні поселення у регіоні з’явилися із постанням металургійної та вуглевидобувної промисловості. Навіть сама назва “Донбас”, утворена від “Донецького вугільного басейну”, вказує на центральну роль гірничої індустрії у наданні регіону його нинішньої суті. Більше того, просте вивчення мапи неминуче покаже “сліди” вугілля і у інших топонімах регіону. Так, “вугілля” фігурує у назвах Вуглегірська і Вугледара. Антрацит названо на честь найціннішого виду вугілля. Не потребують пояснень назви міст Гірник і Шахтарськ. Якщо гірництво і досі сильно присутнє в регіоні – чи законно, чи ні – а топоніми відображають його присутність, то як відчитуватиметься слід вугілля у цих топонімах, якщо в майбутньому регіон деіндустріалізується, а шахти закриють?

Образи, пов’язані із гірництвом, присутні також і на гербах міст Донбасу. Шматок вугілля на своїх гербах мають Молодогвардійськ, Лисичанськ, Ровеньки і Чистякове. Гірничий молоток і кирку або одне з цих двох знарядь зображено на гербах Донецька, Добропілля, Горлівки, Торецька, Макіївки, Вугледара, Голубівки, Брянки, Довжанська, Молодогвардійська, Золотого, Ірміна, Кипучого, Лутугиного, Ровеньок, Сорокина, Гірського та Новодружеська. Зображення шахти та/або терикону подибуємо на гербах Сніжного, Селидового, Гірника, Антрацита, Брянки, Вознесенівки, Зимогір’я, Первомайська, Перевальська, Сорокиного, Суходільська, Хрустального, Кремінної, Зоринська, Українська та Шахтарська. Нарешті, у таких міст як Мирноград і Новогродівка на гербі фігурує шахтарський ліхтар. Таким чином, навіть якщо ніколи не їздити на Донбас, аби на власні очі побачити ці індустрії та їхній спадок, а лише вивчати топоніми на мапі, негайно отримаєш образ шахтарського регіону. У культурній уяві України Донбас є практично синонімом вугілля і шахтарів; цей образ підтримують численні культурні феномени, як-то “Ентузіазм: Симфонія Донбасу” Дзиґи Вертова, назва одного з найбільших українських професійних футбольних клубів ФК «Шахтар Донецьк», історія стаханівського руху і фотографії Арсена Савадова. На сьогодні в політичному та культурному дискурсах домінує альтернативний наратив Донбасу як місця війни, але якщо Донбас часто асоціюють як з вугіллям, так і з війною, то вугілля найтісніше асоціюється саме із Донбасом (попри існування шахт і в західному регіоні України).

Отож, стає зрозуміло, що вугілля лежить у осерді міфу регіону і є сховищем пам’яті, що містить наративи індустріалізації і видобутку копалин. Однак, якщо – услід за аргументом Коулбрук – дивитися на стратифікацію землі як свого роду пам’ять, то я хотіла б розглядати вугілля не лише як сховище культурної (людської) пам’яті, але і як архів кам’яновугільного періоду, тропічних лісів, що колись «заселяли» території сучасного Донбасу. У цій статті я розглядаю деякі із різноманітних наративів, що містяться у вуглинці: від пам’ятей індустріалізації до пам’ятей кам’яновугільного періоду, і те, як ці пам’яті поєднано у єдиний наратив у мистецтві, літературі та усній історії.

Для початку варто зрозуміти, чим є вугілля. Вугілля – це комплексна речовина, що складається із фрагментів – так само, як і колективна людська пам’ять. Вугілля формується унаслідок процесу коаліфікації, який перетворює рослинні фрагменти на торф[6]. Геологи ділять вугілля на класи за рівнем коаліфікації початкової рослинної матерії[7]. Що більш виразно шарованим є початковий рослинний компонент, то вищий клас вугілля. У найвищому в цій класифікації антрацитному вугіллі коаліфікація не залишає майже жодного сліду початкових рослинних фрагментів. Таким чином, внаслідок процесу компресії вугілля, початкові фрагменти зникли і сформували нову складну цілість. Цей процес не надто відрізняється від процесу утворення довготривалих спогадів у людей і в людських спільнотах – так званій консолідації пам’яті[8]. Під час консолідації пам’яті відбувається “перетворення безпосередніх і минущих уривків інформації на стабільну і доступну репрезентацію фактів і подій, зокрема й репрезентацію світу і місця спільноти в ньому”[9]. Процес консолідації пам’яті можна розглядати як подібний до процесу коаліфікації – окремі оповіді і спогади витворюють довготривалу пам’ять про подію. Як і для істориків Донбасу, для природознавців вугілля є мнемонічним об’єктом, що його отримуємо через процес видобутку: чи то буквального викопування, чи процесу видобутку спогадів через інтерв’ю чи написання мемуарів.

Ділянка природничих наук, що займається рослинами, які існували у інші геологічні періоди, називається палеоботанікою[10]. Для палеоботаніків однією з найбільших скарбниць пам’яті виступають торф’яні доломіти, “пермінералізовані поклади торфу […] що майже повністю складаються із рослинних решток, які збереглися у карбонаті кальцію”[11]. Якщо гірник відкидає доломіти як нечисту породу[12], для палеоботаніків вони можуть стати джерелом цінної інформації; саме через це ми більше знаємо про рослини кам’яновугільного, аніж будь-якого іншого періоду[13]. Аналогічно, дослідник культурної історії часто зосереджується на усних історіях, художніх творах і мемуарах, що їх історики відкидають як ненадійні історичні документи. Більше того, як палеоботаніки, так і історики (ре)конструюють історичні наративи із доступних фрагментів та записів. Фрагментарну природу досліджень відображає навіть номенклатура палеоботаніки, у якій кожна частина рослини називається окремо. Інколи на те, щоб зібрати різні частини рослини у одну особину, йдуть роки. Це підкреслює і властивий палеоботанікам фокус на окремому фрагменті, що його виділяють із оточення і класифікують як рослинну скам’янілість. Така класифікація перетворює конкретну скам’янілість у архів пам’яті, а не викопне паливо, цінне з огляду на приховану в ньому енергію. Подібним чином і дослідження культурної пам’яті ізолюють окремі цитати, письмо, написи, які після аналізу науковців стають текстами пам’яті, або й просто “пам’яттю”. Підкреслюючи органічну природу своїх дослідницьких матеріалів, і природознавці, і дослідники культурної пам’яті тим не менш підтримують неперервну конструкцію скам’янілостей і “пам’яті” як об’єктів і джерел вивчення минулого.

Нарешті, як і дослідження культурної пам’яті, палеоботаніка розвивалася поруч із домінантними дискурсами і видобувала підривну пам’ять про минуле. Палеоботанікиня Єкатєріна Новік підкреслює зростання своєї ділянки у Радянському Союзі у зв’язку із інтересом до вугільної промисловості[14]. Вона пише, що палеоботаніка допомагає провести стратиграфію вугілля, а також досліджує його склад[15]. Палеоботаніка розвивалася паралельно із індустріальним проектом у Радянському Союзі, і тоді як індустріалізація зосереджувалася на ідеї прогресу й механізації, палеоботаніка скеровувала свою увагу на дуже далеке минуле і органічну матерію, таким чином підриваючи інструментальне використання науки. Індустріалізація створила сприятливі обставини для дослідження рослинних скам’янілостей, прагнучи використати ці знання собі на користь, однак сама розробка шахт і кар’єрів допомогла знайти численні рослинні скам’янілості[16] і розширити прихований у вугіллі архів, що дає нам доступ до неантропоцентричної пам’яті про минуле.

Таким чином, палеоботаніку і дослідження культурної пам’яті поєднують методи отримання джерел через видобуток, витворення дослідницьких наративів із єдиного фрагменту, і здатність продукувати підривні наративи, паралельно до домінантних офіційних.

Аби продемонструвати підривну природу досліджень культурної пам’яті, я наводжу приклад із усної історії – одного із методів, яким дослідники послуговуються для видобутку “пам’ятей”. Це уривок з інтерв’ю, що його я провела під час роботи над проектом “Одіссея Донбас”. У 2015 році ми з колегами з “Одіссеї Донбас”, Юлією Філіп’євою та Віктором Засипкіним, почали проводити інтерв’ю із внутрішньо переміщеними особами з Донбасу. Ми збирали оповіді, що зосереджувалися не лише на вугіллі й війні, але в яких ішлося і про ліси, літературні клуби і археологічні ініціативи. Однак вугілля виринало і в розмовах із людьми, які не були безпосередньо залучені в гірничу промисловість, і чиї спогади про рідні міста були пов’язані із образом вугілля. Яскравим прикладом тут є намальована під час одного з інтерв’ю мапа Антрацита, на якій під назвою міста авторка написала “город-уголь”.[17]

Антрацит – город-уголь, малюнок оповідачки з Антрациту і Донецька, в рамках проекту «Одіссея-Донбас», 2017 р.

В іншому інтерв’ю із Світланою з м. Сніжного, шматочок вугілля слугує сховищем пам’яті, до якої належить і пам’ять про індустрію, а також особисті спогади про дитинство.

Интервьюер: А вот есть у Вас какие-то предметы тут, которые напоминают Вам о доме?

Светлана.: Нет…Я очень хочу кусочек угля…Что-то мне так хочется… Но я хочу его сама только, в какую-то баночку… (невнятно) Тяготею все опять вернуться к какому-то творчеству, делать что-то свое, возможно… (Комментирует карту) Так как Снежное – снежинки, там всегда снежинка и террикон…

Интервьюер: А уголь имеет какое-то определенное значение?

Светлана: Уголь для меня – как символ моего края родного, потому что Луганск, в принципе, это шахтерский город, (невнятно) шахты…Но в Снежном просто очень много шахт…И мои воспоминания детства – это когда бабушка нас ругала: “Не ходите на шурф”…Вот мы тогда не могли понять, что это за «шурф» …А это оказалось, это заброшенная шахта, и там вот этот ствол, который (невнятно) шахта, называется шурф… То есть туда можно провалиться…да…Ну, оно было завалено…и там вход… Старая шахта заваленная, и так как остаются туннели, то можно было провалиться… Мы не могли понять, нас туда тянуло, а оказалось, что это там…шахтный этот ствол…мы могли просто погибнуть… Но все равно нас туда тянуло… На терриконы лазили…

У наративі Світлани вугілля є водночас символом Донбасу як індустріального регіону і згадкою про пригоди, коли вона дитиною ходила бавитися до закинутих шахт. Таким чином, вугілля як мнемонічний об’єкт відповідає принаймні двом просторам і часовим рамкам: історії Донбасу на рівні спільноти і держави, а також дитинству на рівні особи і спільноти. Світланину оповідь можна відчитувати як непрямий коментар до занепаду вуглевидобувної індустрії і викликів індустріальних мономіст, в яких старі шахти і далі небезпечно доступні навіть для дітей. В історії Світлани небезпеку приховує мова: діти не знають значення слова “шурф”, а отже не можуть зрозуміти, наскільки він небезпечний. Власне, слово “шурф” було невідоме і мені, інтерв’юерці. Світлана не пояснює значення слова, коли згадує його вперше, тож слухач довідується визначення “разом із дітьми”: “оказалось,” каже Світлана, і разом із нею ми опиняємося у покинутій шахті. Наративний режим Світлани (спогад щасливого дитинства) додає усталеним, “серйозним” осмисленням постіндустріальних просторів ще один особисто-інтимний рівень. Світланина історія мандрує поміж особистим і спільнотним, грайливим і небезпечним, вона дестабілізує ці контексти і подає їх як мінливі та динамічні – як екосистему, в якій живе оповідачка. Це поняття екосистеми – ключове для розуміння того, яким чином вугілля як архів може відкрити множинні наративи, і як дослідження цих наративів може допомогти нам уявити минуле, спроможне їх усі поєднати.

Особистий, інтимний вимір, до якого нас веде образ вугілля у Світланиній оповіді, присутній також і в збірці Любові Якимчук “Абрикоси Донбасу”. Перший вірш збірки, «Вугілля обличчя», починається з образу батька, який стоїть у шахті, і співставляється із українським прапором:

Це не прапор

Це стоїть у шахті

По коліна у воді

Мій тато[18].

Таким чином, Якимчук співставляє наратив національної ідентичності, що його представляє прапор, і родинну історію. Чому тато стоїть по коліна у воді? Крім того, що це звичні умови праці на Донбасі ще з ХІХ ст., важко не замислитися, чи у сьогоднішній ситуації цей образ не нав’язує до затоплення покинутих шахт, чи не говорить про занепад вугільної промисловості. Далі Якимчук порівнює батькове обличчя з вугіллям, і саме тут додає до офіційної людської пам’яті, що живе у просторі індустріалізації (гірництва), тобто спільноти і родини – пам’ять кам’яновугільного періоду. Батькове вугілля-обличчя – не лише викопне паливо, цінне з огляду на заховану в ньому енергію; воно є скам’янілістю, що зберігає пам’ять власного рослинного походження:

Його обличчя, як вугілля –

Із відтиском

Польового хвоща допотопного

Море твердне сіллю

Трава твердне вугіллям.

Для Якимчук, шматок вугілля як сховище пам’яті сягає далі за свою людську історію і поєднує цю історію із пам’яттю Землі. Якимчук повторює цей зв’язок у іншому вірші із збірки «Книга Ангелів»:

Я дістаю траву, але не якусь

А кам’яну

Із-під землі

Із-під неба:

Колись тут було море

Росла гігантична трава

І на ній колихались ангели

Трава слухала їхні розмови

Запам’ятовувала слова

І пресувалася в торф

Він витискав з себе воду

Ставав суттю всього

Вкривався свіженьких гіллям

І ще якимись колодами

Ці ангельські слова

Не могли передатись повітрям

Тож ставали легким камінням

Кам’яною травою

Тобто ставали вугіллям

І тепер кожна шахта –

Це книжка.

Тут вугілля дослівно стає архівом, в якому кожна шахта – книжка із спогадами, яку можна читати. Аналогічно до Коулбрук, яка пропонує розширити архів, Якимчук буквально говорить про вугілля як текст, як систему письма. Вугілля є сховищем смислів, які криються у словах, що їх воно пам’ятає: “Трава […] / Запам’ятовувала слова”. Для Якимчук, індустріалізація і кам’яновугільний період належать до однієї пам’яті, яка є водночас пам’яттю родини, народу/держави і Землі. Поєднує цей наратив мотив експлуатації як природних ресурсів, так і людей; тут абрикосові дерева – це шахтарі, які гинуть у нещасному випадку (“Абрикоси у касках”), а шахта – жінка (“Казка моєї бабусі”). У баченні Якимчук, Донбас часто антропоморфний, він стає тілом і пам’яттю членів родини; тоді як описи людських тіл і рослин підривають образність Донбасу як величезної індустрії/фабрики, навмисно демеханізують і деіндустріалізують її.

«Абрикоси Донбасу» – не єдиний літературний текст про Донбас, який згадує кам’яновугільний період. «Інтернат» Сергія Жадана – один із найважливіших романів про поточний військовий конфлікт – представляє Донбас як простір війни, а не індустріальний простір. На обкладинці видання зображено скам’янілість рослини. У одному з епізодів герой роману Паша зустрічає солдата, який дає йому загорнений у газету камінь. Спершу Паша помилково сприймає камінь за шматок вугілля, хоча насправді – це інакша скам’янілість з відтиском папороті. Музей (в книзі жодного разу не уточнюється, якого саме штибу), одну з чільних інституційних скарбниць людської пам’яті, знищено, і солдат рятує скам’янілість з цього музею. Цікавим чином, найціннішим солдатові здається не об’єкт, який містить людські спогади, а радше згадка про долюдські часи. Передаючи рослинну скам’янілість Паші, солдат робить коментар щодо довготривалої пам’яті, яку несе скам’янілість рослини у порівнянні із швидкоплинною і незначущою людською пам’яттю, особливо в контексті знищеного музею. Рішення помістити на обкладинці зображення рослинної скам’янілості підкреслює важливість цього епізоду в романі. Більше того, обкладинка книжки текстурна, тож на дотик можна відчути певну кількість невеликих крапок, що виступають із поверхні паперу і формують образ папороті. Таким чином, пам’ять про рослину дослівно проростає.

Сергій Жадан, Інтернат, Чернівці, 2017.

Порівнюючи короткість людської пам’яті із пам’яттю рослинної скаменілості, Жадан мовчить про ті написи, що їх на поверхні землі та під землею залишає війна. У поточній події антропоцену, люди відповідають за тривалий вплив сучасної війни на екосистеми, тож порівняння людської пам’яті із скам’янілістю лише акцентує те, що Коулбрук називає “силою напису”[19] і під чим має на увазі силу, з якою люди спроможні міняти власні середовища.

Більше того, Пашина помилка, коли він плутає рослинну скам’янілість зі шматком вугілля, є цікавим коментарем до категорій, з допомогою яких ми класифікуємо різні викопи, і згідно з якими вугілля категоризується як викопне паливо. Однак, так само як і рослинна скам’янілість, вугілля містить пам’ять про рослини.

Зв’язок між геологічною історією та індустріалізацією досліджувався і у візуальному мистецтві. Одним із зразків є твір британського митця Пола Чейні під назвою “Donetsk Syndrome Diagrammatic” (2017), що його автор описує як “великомасштабну створену вручну діаграму, яка осмислює кам’яновугільний період як біотичне повстання проти Сонця, і відкриває соціологічні, геополітичні та геологічні чинники, що лежать у основі драматичного злету індустріального міста Донецька і його неодноразового зриву у насильство”.[20] Працювати над цим твором Чейні почав у 2012 р. у Донецьку, де жив до спалаху конфлікту. Діаграма займає цілу кімнату, а глядача запрошують іти вздовж твору і “переживати” геологічний час у такій скороченій візуальній версії. Масштаб тут – 1 метр на 100 мільйонів років, тож час людей займає лише 0,1 мм діаграми. У авторському поясненні Чейні стверджує, що “геологія має власну агентність”[21]. Таким чином, він критикує ідею антропоцену, який досі розташовує людей в центрі світу і, на його думку, переоцінює їхній вплив. Однак, роботу Чейні можна було б інтерпретувати і як коментар щодо інтенсивного видобутку вугілля – видобутку, на який пішло значно менше років, ніж на формування того вугілля.

Як регіон, Донбас є продуктом індустріалізації, однак розквіт промисловості тут уможливила присутність вугілля – тобто процеси коаліфікації, які відбулися у кам’яновугільний період. У книзі «Вугілля: людська історія» (Coal: A Human History) Барбара Фріз ставить вугілля у осердя модерної історії людства[22]. Модерність та індустріалізація – це людські спогади, пов’язані з вугіллям, однак у самій субстанції вугілля криються й інші історії, частково доступні нам завдяки палеоботаніці. Можливо, дослідження культурної пам’яті повинні шукати співпраці із палеоботанікою і подібними дисциплінами, аби подолати власний антропоцентризм. Виходячи у пошуках за межі людських текстів, приймаючи інші форми записів, а отже і спогадів, ми як люди зможемо прийняти інші форми порозуміння, які можливо приведуть до створення іншого “ми”, а не просто “лінивого загального терміну “людство”[23], що його критикує Коулбрук. Ці питання набирають ще більшої ваги у контексті нинішньої війни на Донбасі, де люди не є не винятковими носіями архівів насильства і знищення – як поверхня, так і надра регіону зазнали ушкоджень від тривалих військових дій, і носять сліди цих ушкоджень. Більше того, залучення інших пам’ятей регіону може допомогти нам уявити різні сценарії майбутньої реінтеграції Донбасу, за яких ми зможемо помислити регіон не просто як велику індустрію, що дає економічний прибуток – бо ж у минулому цей сценарій витворили і підтримували ідеології експлуатації, рівною мірою шкідливі для людей та інших істот – а як домівку для найрізноманітніших видів, екосистему із пам’яттю і формами існування, що поєднують людських і нелюдських істот. Можливо, неантропоцентричні цінності допоможуть людям спільно шукати способів співжиття, а не сприймати інших істот (людських чи ні) як ресурс, що його треба опанувати силою.

Примітки:

[1] Stef Craps, Rick Crownshaw, Jennifer Wenzel, Rosanne Kennedy, Claire Colebrook, and Vin Nardizzi, “Memory Studies and the Anthropocene: A Roundtable,” Memory Studies, 11 (2017) 4, p. 507.

[2] Op.cit., p.507.

[3] Op.cit., p.507.

[4] Op.cit., p.507.

[5] Paul J. Crutzen and Eugene F. Stoermer, “The “Anthropocene”, The International Geosphere-Biosphere Programme Newsletter, 2000, 41 edition, pp. 17–18.

[6] Larry, Thomas, Handbook of Practical Coal Geology, New York, 1992, p. 16.

[7] Op, cit, p. 16.

[8] Thomas J. Anastasio, Kristen Ann Ehrenberger, Patrick Watson, and Wenyi Zhang, Individual and Collective Memory Consolidation. Analogous Processes on Different Levels, Cambridge, MA, 2012.

[9] Op. cit., p. 2.

[10]Thomas N. Taylor, Edith L. Taylor and Michael Krings, Paleobotany: The Biology and Evolution of Fossil Plants, Burlington, MA, 2009, p. 2.

[11] Op. cit., p.28.

[12] Op. cit., p.29.

[13] Op. cit., p.29.

[14]Новик Е. О., Каменноугольная флора европейской части СССР, Москва, 1952, с. 9.

[15] Op, cit, с. 9.

[16] Thomas N. Taylor, Edith L. Taylor and Michael Krings, Paleobotany: The Biology and Evolution of Fossil Plants, Burlington, MA, 2009, p. 8.

[17] Odisseya Donbas, 17 July 2017 https://www.facebook.com/odyssey.donbass/photos/a.1623902031195491/1886667624918929/?type=3&theater, [accessed 16 September 2019].

[18]Любов Якимчук, Абрикоси Донбасу, Львів, 2015, с. XIV.

[19] Stef Craps, Rick Crownshaw, Jennifer Wenzel, Rosanne Kennedy, Claire Colebrook, and Vin Nardizzi, ‘Memory Studies and the Anthropocene: A Roundtable’, Memory Studies, 11 (2017) 4, p. 508.

[20] Paul Chaney, Donetsk Syndrome Diagrammatic, <http://www.paulchaney.co.uk/projects/donetsk_syndrome/>, [accessed 02 April 2019].

[21] Jan Vidlička, Donetsk Syndrome Diagrammatic, online video recording, Artycok.tv, 18 December 2016, https://artycok.tv/en/37765/donetsk-syndrome-diagrammatic [accessed 02 April 2019], 00:00:58 – 00:01:01.

[22] Barbara Freese, Coal. A Human History, Cambridge, MA, 2003.

[23] Stef Craps, Rick Crownshaw, Jennifer Wenzel, Rosanne Kennedy, Claire Colebrook, and Vin Nardizzi, ‘Memory Studies and the Anthropocene: A Roundtable’, Memory Studies, 11 (2017) 4, p. 508.