Історії жінок, що приїхали на індустріальний Донбас, досить типові. Регіон механізувався завдяки переселенцям з різних регіонів, як чоловіками, так і жінками. Всі вони однаково багато працювали та віддавали свої сили та здоров’я задля будівництва важкої промисловості та соціалізму в регіоні.

Одна з тез минулого довоєнного десятиліття полягає у тому, що Донбас – регіон із «чоловічим» характером та силою, який ніколи не стане на коліна, у якому кожна людина є героєм, бо на її плечах країна зростає економічно. Цей міф існував у політичному, однак не у соціальному та культурному полі. Проте виник та укорінився він саме через соціальну та культурну площину, за допомогою  текстів, зображень, дій (перформативних актів), сили (а у даному випадку як фізичнох сили, так і насилля) та віри, що наближена до жаги та пристрасті.

Медійна історія регіону нагадує давноьогрецький міфологічний текст, адже кожна людина вважалась героєм, що часом був наділений божественим началом. Богом, звісно, з 30-тих років був Йосип Сталін, а після його смерті – комуністична партія. Цікаво, що міфологія з’явилась якраз після розпаду матріархату і з появою патріархату. На Донеччині патріархат був підкреслений ще й тим, що господарями будь-яких індустріальних об’єктів були чоловіки. Однак абсолютною помилкою було б вважати, що цей регіон заселений виключно чоловіками, а жінки виконували лише функцію домогосподинь та матерів. Так само й помилково вважати, що регіон був заселений людьми лише під час індустріалізації.

Історії жінок, що приїхали на індустріальний Донбас, досить типові. Регіон механізувався завдяки переселенцям з різних регіонів, як чоловіками, так і жінками. Всі вони однаково багато працювали та віддавали свої сили та здоров’я задля будівництва важкої промисловості та соціалізму в регіоні…

Ці жінки їхали у регіон, який фактично славився тим, що мав не так багато грошей, скільки потребував великої сили, важкої праці та здатності терпіти відсутність власних соціальних ролей у цьому суспільстві. Адже історія індустріального Донбасу виключає індивідуалістський особистісний підхід, вона не здатна на прояв індивідуального, бо індивідуальне якраз ішло врозріз із загальною політикою створення радянського соціуму, одного народу. Отже, щоб чи то чоловік, чи то жінка мали однакові звички, однакові смаки, можливості, переживання, однакові функції, які відповідали би «прийнятим у суспільстві критеріям» (а суспільство, звісно, критерії не обирало, а обирало вище керівництво), потрібно було переробити людину, втрутитись у її фізіологію та приватну сферу.