Що таке війна?

Війна – це коли хочеться жити.

Світлана Алексієвич «Час секонд хенд»

Війна прийшла в Донецьк тому, що до останнього моменту в неї практично ніхто не вірив. Не вірив Рінат Ахметов, витримуючи “нейтралітет” й відмовившись від губернаторської посади, – з наміром зіграти прибуткову роль посередника між новим київським урядом та великим шахтарським регіоном. Не вірили учасники антимайдану, яких надихали нехіть до столиці, помножена на загальну дезорієнтацію в “Україні без Януковича”, та приклад аншлюсу Криму, що “без жодного пострілу” забезпечив мешканцям півострова вищі російські пенсії. Не вірила пасивна політична більшість населення мільйонного міста, що очікувала на появу зрозумілої та легітимної влади, яка, з-поміж іншого, розвіяла б страхи перед “бандерівцями” і “Правим сектором”. Не вірив генерал міліції Ярема, який відмовився від штурму захопленої будівлі Донецької ОДА, над якою майорів російський триколор, побоюючись жертв та прямого російського військового втручання у відповідь на спроби силових дій з українського боку. Не вірила деморалізована після подій на Майдані донецька міліція, додатково спокушена знов-таки більшими російськими зарплатами, – вона розступалася перед проросійськими мітингувальниками і не захищала від нападів проукраїнські мітинги.

Ключовою датою в історії втрати Україною контролю над ситуацією в Донецьку є 6 квітня 2014 року – дата захоплення будівлі облдержадміністрації. Захоплення не першого, але остаточного. Того самого дня були захоплені будівлі Луганського управління СБУ та Харківської ОДА. Луганськ розділив долю Донецька. Харківську будівлю наступного ранку український спецназ звільнив без жодного пострілу, й відтоді антимайдан у місті пішов на спад. За рішенням про харківський штурм стояла рішучість вихідців з міста – міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та голови Нацгвардії Степана Полторака. Відповідальність за штурм у Донецьку та Луганську на себе не взяв ніхто. На це вплинули негативна позиція місцевих політично-бізнесових еліт, острах відкритої російської агресії, а також – не в останню чергу – відсутність достатньої зацікавленості нової київської влади в регіоні, де переважали виборці “антимайданних” політичних сил й увесь бізнес контролювався наближеними до Януковича місцевими олігархами.

Місцевим проукраїнським активістам не вдалося переломити розподілу сил у місті.

Гостра нестача політично-економічної зацікавленості Донбасом у Києві – один із трагічних аспектів сповзання регіону у війну. Україну в Донецьку відстоював хіба що місцевий Майдан, фактично полишений напризволяще і правоохоронними органами (ці слова годилося б взяти у лапки), і місцевими бізнес-елітами, і медіа, і Києвом. Місцевим проукраїнським активістам не вдалося переломити розподілу сил у місті. 5 березня учасників узгодженого мітингу «Донецьк проти сепаратизму» жорстоко побили агресивні «тітушки». 13 березня під час побиття учасників чергового проукраїнського мітингу був убитий член «Свободи» Дмитро Чернявський. Українська держава не спромоглася (та й не дуже намагалася) захистити тих, хто вийшов на її захист.

12 квітня 2014 року на донецькому сайті «Остров» з’явився текст під промовистою назвою «Зраджене місто», де констатувалося, що позірно всесильна Партія регіонів віддала Донецьк без бою: «влада стоїть у позиції страуса і чекає, коли її візьмуть». І її взяли. Того самого 12 квітня загін громадянина Росії Ігоря Гіркіна захопив відділок міліції у Слов’янську, і на всю країну пролунало сакраментальне: «за поребрік»! Наприкінці травня під безсилий «гудок Ахметова» ще донедавна всесильний олігарх виїхав з Донецька до Києва. А 6 липня до Донецька зайшов загін Гіркіна. Тоді Донбас вже був охоплений справжньою війною…

У квітні 2014 року Україна остаточно втратила монополію на насильство в Донецьку. Вже незабаром марґінальні дотепер групи реконструкторів-«новороссів» вийшли на перші ролі у самопроголошеній і формально ніким (навіть Росією) не визнаній «Донецькій народній республіці». Українське військове втручання, недолуго назване «антитерористичною операцією», було викликане радше страхом перед непередбачуваним розширенням простору непідконтрольних територій, ніж стратегічним планом порятунку мільйонів українських громадян, щодо яких і «провідні інтелектуали», і окремі політики, і медіа легко вживали дискримінаційну риторику (мовляв, це «жителі Донбасу» з їхньою «совєтською ідентичністю» винні у перетворенні регіону на театр воєнних дій).

Війна в Донецьку стала результатом не лише зовнішнього втручання, а й самоусунення Української держави та місцевих еліт від контролювання ситуації.

Події весни 2014 року в Донецьку і Луганську вкотре показали відому дослідникам насильства річ: політичного, етнічного чи релігійного сентименту (навіть ненависті) самого по собі недостатньо для вибуху війни. Для такого вибуху потрібні зброя і дозвіл на вбивство (вельми часто його «надає» розпад державних структур та їхньої легітимності, зникнення правоохоронних органів). Війна в Донецьку стала результатом не лише зовнішнього втручання, а й самоусунення Української держави та місцевих еліт від контролювання ситуації. Розпочавшись, війна не просто набрала власної динаміки (на яку істотний вплив мали постачання зброї та перекидання особового складу через російсько-український кордон, контроль над яким Україна втратила протягом того-таки літа 2014 року), а й стала повсякденністю.

Вперше текст було опубліковано у книзі Донбас. Перша лінія, що э проектом Донбаських студій, фонду ІЗОЛЯЦІЯ, за підтримки Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерланди.

Фото: Валерій Мілосердов, Донецк, 1994